червня 27, 2010Влада і політика., Загальне., Конституція, Люди

Декорація чи Декларація

2010-06-27 08:39:38

Конституції Україні вже 14 років.Але чи стала вона справді Основним Законом,нині навіть професійні правники не можуть сказати. Бо на жаль з дня в день
кожен з нас відчуває на собі, що його честь, гідність, недоторканість справді з декларованих перетворилися на декоровані. Нікому  не є секретом, що в медичних закладах повсюдно порушується право на охорону здоров”я, яке відповідно статті 49 Конституції забезпечене державним фінансуванням. І це
людей обурює найбільше.Чи можливо хоч якось підлікуватися, не заплативши, може останні свої копієчки лікарю,що тебе лікує,медсестрі,що виконує призна-
ченя лікаря і навіть прибиральниці,яка прибирає в палаті. Ще й змушені купляти дорогі ліки в тій аптеці,куди направить лікар-замість рецепта,з запискою. Найстрашніше те,що призначається оперативне втручання тільки тому, щоб заробити, бо операції коштують значно дорожче ніж терапія.
Платять всі і за все;чиновникам мовби за вирішене питання, вчителям мовби за надані учням знання, лікарям мовби за лікування, а Держава платить
мов би за гарантоване нам Конституцією життя. І ніяка нова Конституція нам не допоможе, потрібні нові політики, треба передусім змінити образ мислення
всієї влади, а це наша найбільша проблема…

червня 24, 2010Загальне., Люди, Поради

ЛІТО. ГРИБИ. НЕБЕЗПЕКА?

Ліси Воловеччини багаті на гриби. Всіх їх не перерахувати. Цей делікатес – смачний і корисний харчовий продукт. Вони багаті на білки, мінеральні солі, містять вітаміни групи В, РР, D. Крім того, збір грибів надає людям велике задоволення. Але це задоволення може обернутися бідою. Майже щороку лікарі реєструють отруєння грибами, іноді це закінчується трагічно.

Усі гриби розподіляються на три групи: їстівні гриби – білі, підберезовики, підосиновики, маслюки, маховики (бабки), лисички, опеньки, шампіньйони (печериці) та ін. Отруйні гриби – ті, що не можна вживати в жодному разі – бліда поганка, різноманітні мухомори, несправжні опеньки та лисички, жовчний гриб. Іноді отруйні гриби схожі на їстівні, мають приємний вигляд і запах, їх буває нелегко відрізнити. До третьої групи належать гриби, які можна споживати тільки після кулінарної обробки (відварювання з обов’язковим зливанням відвару або вимочуванням з частою зміною води та ін.). До цієї групи належать сморчки, свинушки, грузді та ін. Особливо небезпечна бліда поганка, яку збирають замість шампіньйонів або сироїжок. Вона настільки отруйна, що навіть маленька частка її може спричинити смерть. Деякі види грибів (сморчки, сироїжки, строчки) характеризуються тим, що вони при одній погоді – отруйні, а при зміні погоди можуть бути їстівними. Ознаки отруєння виявляються через 1-3 години після вживання грибів. При отруєнні блідою поганкою – через 12-24 години, але вони більш важкі. Можливість отруєння грибами у дітей значно вища, ніж у дорослих. Діти часто не знають грибів й збирають все, що знаходять, а іноді куштують сирі гриби. Гриби, які ви принесли додому, в той самий день необхідно посортувати, ретельно переглянути, всі перезрілі та сумнівні – викинути. Гриби, забруднені землею, ретельно помити. У деяких грибів (маслюків) треба зняти зі шляпки плівку.

Коли збираєте гриби (навіть коли знаєте і маєте досвід), дотримуйтесь основних правил:

• не збирайте гриби, не знаючи їхніх характерних розпізнавальних ознак;

• не збирайте гриби в екологічно забруднених місцях;

• не збирайте старі, перезрілі і пошкоджені гриби;

• не куштуйте сирі гриби з метою визначення їх смаку;

• не купуйте дикорослі гриби;

• не консервуйте гриби в герметично закритих банках;

• не дозволяйте дітям збирати і споживати гриби;

• не довіряйте народним методам щодо визначення отруйності грибів;

• при підозрі отруєння грибами негайно викликайте швидку допомогу.

червня 21, 2010Історія, Край, РАЙОН

Об”єкт лінії Арпада, В. Грабівниця

« : 30.08.2009 19:34:40 »

 

Вибралися туди з колишнім колегою.
Об”єкт являє собой мережу тунелів всередині гори. Призначення об”єкту досі невідоме достеменно, принаймні тут думки Інтернету розходяться. Як і щодо розміру об”єкту. Розвідано і загальновідомо про кілометр-півтора ходів під землею. З того що облазили ми – на мій погляд з кілометр є, півтора – звучить оптимістично. Хоча під землею оцінювати відстань важко. Тунелі – від дуже вузьких до дуже широких – йдуть то рівно, то вгору, то вниз, мають виходи на поверхню. Виходи є різні – вертикальні і нахилені. Нахилені, напевне, для спрощення доставки припасів – пускаєш ящик, він сам їде, внизу ловлять. Виходи також укріплені, скоріш за все це колишні ДОТи, зв”язані з головним бункером. Всі ДОТи які бачили ми – підірвані владою після війни. Кімнат як таких, відокремлених дверима і ізольованих, всередині мало, великі тунелі схожі на прохідні кімнати.
Про об”єкт ходить чимало легенд – про ходи до інших об”єктів лінії Арпада, які замуровані владою після війни. Фактів про це наразі немає, або вони замовчуються. Оглянувши стіни зсередини, можна побачити декілька місця схожих на замуровані ходи. Одним словом, простір для досліджень є.
Об”єкт майже не засмічений, там не киряють, або киряють мало. Може тому що воно відділено від цивілізації. частково відновлений, наскільки я зрозумів, угорцями, які його і проектували.
Далі додаю фото, якщо комусь цікаво розповім як добратись.

Парадний вхід:


червня 21, 2010Випадки, Новини, Пригоди

У Воловці піротехніки знешкодили дві ручні гранати

17 травня піротехніки аварійно-рятувального загону спеціального призначення ГУ МНС в Закарпатській області у селищі Воловець вилучили та згодом знешкодили три ручні гранати: одну Ф-1 та дві М-38 часів Великої Вітчизняної війни.

У  Воловці піротехніки знешкодили дві ручні гранати

Дані небезпечні предмети на власному обійсті під час земляних робіт виявив місцевий мешканець.

Теги:
ручна граната
червня 21, 2010Влада і політика., Люди, Новини

Коментар Віктора Щадея після допиту в міліції

Як стало відомо порталу Мукачево.нет, сьогодні вранці Віктора Щадея, редактора газети «Місцевий час», близької до Закарпатського осередку БЮТ було викликано в Ужгородський міськвідділі міліції по справі 5-річної давності.

Ексклюзив: Коментар Віктора Щадея після допиту в міліції

Буквально 20 хвилин тому Щадей вийшов на зв‘язок і зміг дати коментар порталу “Мукачево.нет” стосовно поновлення кримінальної справи.

“Я взагалі не підозрював, що справа до цього часу відкрита, – прокоментував Щадей, – протягом цих  5 років не проводилося жодних слідчих дій по справі, а тепер правоохоронці зненацька викликали мене на допит”.

За словами головного редактора “Місцевого часу”, питання, які сьогодні задавали правоохорнці нічим не відрізнялися від заданих 5 років тому.

«Я не знаю чого вони хотіли добитися цим, скоріш за все це форма психологічного тиску не тільки на мене, а й на тих людей, які 5 років тому зайняли чітку позицію. Цим допитом вони намагаються посіяти страх»,- підсумував Щадей.

червня 20, 2010БУДНІ

Cімейний рай: дача Медведчука чи база “Динамо” – 2

Четвер, 29 січня 2004, 17:22 _ Поступ Версія для друку Коментарі 0 Мабуть, усі пам’ятають, які пристрасті збурила інформація про те, що для родини голови Адміністрації президента Віктора Медведчука нібито будують дачу на Закарпатті біля села Жденієво.

Таку інформацію, нагадаємо, розповсюдив у грудні минулого року народний депутат-“нашоукраїнець” Микола Томенко. Його заява мала широкий резонанс, тож не дивно, що слова нардепа поширили практично всі опозиційні видання України. Як заявив сам Томенко, про “дачу” він дізнався, перебуваючи на Закарпатті з відрядженням.

Однак одразу ж після заяви Томенка губернатор Закарпаття Різак повідомив, що біля Жденієва справді йде будівництво, однак воно ведеться за кошт футбольного клубу “Динамо”, який хоче мати спортивно-оздоровчий комплекс для своїх потреб. Різак зазначив, що для будівництва “Динамо” оформило всі документи і уклало всі контракти.

Якби там не було, ця тема притягує до себе увагу загалу. Саме тому, коли до редакції “Поступу” звернувся чоловік, який був на будівництві біля Жденієва, і сказав, що знає про його деталі і може навіть продемонструвати світлини, ми вирішили, що така розповідь буде цікавою нашим читачам. Наш співрозмовник погодився на публікацію наданих ним матеріалів за умови анонімності.

Початок будівництва припав приблизно на квітень-травень минулого року. Тоді фірма “Гарант”, яка спочатку була основним виконавцем робіт, почала здійснювати земляні роботи і класти фундаменти. Вона заклала підвал і всі бетонні роботи. Далі, 12-14 серпня прибула перша партія працівників фірми “Світанок”, а 27 серпня – друга партія. Світанківці почали робити конструкції, заливати бетон і класти арматуру. Взагалі, дерев’яний каркас будинку, перший і другий поверхи зводили працівники “Cвітанку”.

Пізніше до будівництва залучили інші фірми. Так, вентиляцію робила київська фірма “Філін”. Сантехніку забезпечувала львівська фірма “Теплоком”, а басейни зробила фірма з Броварів. Гранітну плитку клала якась польська фірма, а покриття з гонти – також польська фірма “Інтербал”. Всі світильники, як і ліфти, також робили поляки. Зв’язок – київської фірми “Телеарм”. Меблі і паркет – фірм із Києва “Чумак” і “Якін”.

Гуцульську хатинку на території маєтку, або, як її називають, “Гуцул”, будувала польська фірма “Мустол” чи то “Мустов”. Потім на території маєтку почали насаджувати ялинки. Їх десь викопували, ялинки заввишки з людський ріст, а потім возили нагору підводами і садили.

Крім гуцульського будиночка, зробили ще багато чого. Так, вздовж дороги до маєтку від села встановили лампи денного світла. Від прохідної через кожні 15 метрів поставили ковані світильники.

Неподалік від бази, коло шашличної, є озеро. В це озеро запустили форель, а всю територію навколо освітили ліхтарями. Зробили справжнє лампове освітлення. Але і це ще не все. Навесні озеро повинні спустити. На його дні встановлять ліхтарі і заповнять водою знову.

Біля озера, неподалік від тієї шашличної, є річка. Її береги укріпили і через неї перекинули підвісний міст до майданчика, який буде чи то місцем для танців, чи то оглядовим. За самим будинком встановили будку мобільного зв’язку “Київстар”.

Ще в маєтку зробили вертолітну площадку. Її обладнали сигнальними вогнями, апаратурою прийому і посадки гелікоптера.

Що будували халявно, так це дороги. Гарячий асфальт клали просто на сніг і розрівнювали катком.

Будматеріали використовували з розмахом. Одного лише цементу використали 1000 тонн, а скільки тонн арматури, піску і щебеню пішло – взагалі невідомо. Солярки на будівельну техніку і на опалення пішло приблизно 70-80 тис. тонн, не кажучи про заправку паливом інших машин. Адже техніки на будівництві працювало багато. Зі Словаччини були два екскаватори “Татра” і два самоскиди “КамАЗ”, самоскид “КрАЗ”, “Зіл-130”. Кранів було 6-7, зокрема крани “Фаун”, “Білорус”, “КрАЗ” та інші. Два екскаватори “Атеки”, три великі бульдозери. Екскаватори “Юмз”, “МТЗ-80”. Дорогу і ліс прочищали технікою із Сваляви з Воловецького району.

Та що там машини! Для будинку використовували мармурову плитку, 1 кв. м якої коштує 185 євро. Крім того, використали плитку зеленуватого відтінку, ціна якої становила понад 300 євро за квадратний метр. Її робили під Києвом з плиткового каменю, завезеного з Афганістану.

Роботи з вентиляції і апаратура потягли на 1,5 млн. доларів, які отримала фірма “Філін”.

Для будинку закупили джакузі з пультом керування. Всі вони зроблені за спецзамовленням і доставлені з Києва.

Для будинку на замовлення закупили унікальну люстру, яка зараз встановлена у найбільшій кімнаті. Ця кована з заліза італійська люстра ручної роботи має вагу десь 320-330 кг. Збоку вона вся аж виблискує. Зроблена на замовлення і є єдиною в Європі.

Крім цієї люстри, в будинку є інші, по 1000, 100 і 80 євро. Цих люстр і світильників у маєток привезли три фури. Це все добро до того, як його доправили в будинок, зберігали в Ужгороді на базі СБУ на вулиці Промисловій, 3, як і все інше обладнання маєтку.

Меблі також якісні. Їх привезли чотири фури з дніпропетровськими номерами.

Контролював усе будівництво від “Львівської залізниці” головний інженер Кисельов, а головним інженером будівництва був Теодор Гулій.

Охорона

Охорона будівництва спершу була ніяка. На початку будову охороняли самі робітники. Потім вже з’явилось повно міліції з Мукачевого і Ужгорода: позавідомча охорона Державної служби охорони, але їх можна назвати алкашами.

От як вкрали на будові 3 кв. м плитки, то почали приганяти офіцерів міліції, яких стали перевіряти вдень і вночі. Тепер чергували по двоє міліціонерів з позавідомчої охорони і один офіцер-міліціонер. Так вони чергували по 3-4 дні нарядами. А вже з 15 грудня на будові почали чергувати по три міліціонери з офіцером-міліціонером. Тоді ж міліцією з Ужгорода було укладено договір про охорону маєтку на 10 років. Вони чергували тільки на вході. Хоча навіть це не допомогло. Під час будівництва в Медведчука вкрали “КамАЗ” справжньої колотої бруківки. І та ж міліція охороняла цю крадіжку.

От охорона всередині – це серйозніше. Тут есбеушники. Вперше вони з’явились на будові, коли встановлювали спеціальне обладнання. Тоді працівники СБУ з Києва встановили відеокамери і здійснювали контроль. Охорона ходила, вдягнута, як робітники, з жетонами СБУ. Вона відбирала фотоапарати і відеокамери як у робітників, так і в журналістів, які намагалися сфотографувати маєток, засвічувала плівки.

Вся охорона озброєна і розмовляє російською.

Огорожа оснащена датчиками тепла, які відчувають температуру людей на відстані 5-10 метрів. На в’їзді в маєток – ковані ворота з автоматичним відкриттям, які контролюються пультом керування.

Будівельники

Будівельників було багато. З одного лише “Світанку” приблизно 150 осіб, з “Гаранта” людей з 50, а з “Телеарму” – п’ятеро. З “Філіна” було приблизно 15 осіб. Про інших годі й казати.

Хтось із простих будівельників жив у школі, хтось в лісництві, а хтось – по хатах в людей. Жили в жахливих умовах – ні помитись, ні попрати, як бомжі. В селі була лише одна баня – на базі відпочинку “Форель”. Але вже в грудні керівник бази заборонив нею користуватись. Працівників возили на будову “Ікарусами”, ЛАЗами, а також автосанями, автомобілями-кунгами. Платили за роботу до 1000 грн. До того ж, робітникам платили окремо, а керівникам – окремо. Робота була без вихідних і свят. Не хочеш робити – додому із кількома гривнями.

Керівникам готували їжу окремо, на відміну від простих робітників. Жили вони також окремо – в готелі “Підполоззя” разом із поляками. Нижче начальство, що було між робітниками, було нормальним.

Найбільш агресивним був Теодор Гулій, який постійно на всіх кричав.

Під кінець будівництва з фірми “Світанок” понаганяли керівників. Часто вони нічого не знали, навіть креслень, і ставили “тупі” запитання, з одним завданням – придертись, щоб не дати робітникам зарплати.

Життя-буття селян

Коли починали будівництво, то людям в селі казали, що буде газ. Його провели, але не всім – до амбулаторії, до школи, до житлового п’ятиповерхового будинку і до будинків ветеранів залізниці. Решті ж сказали, щоб платили по 3 тис. грн. за підведення газу. Те саме сказали і про телефон. Відшкодовувати кошти за городи, забрані під будову, ніхто не хотів. Навіть більше – в селі перерили дорогу, і то так, що на подвір’я не ввійдеш. Ті ж місцеві, що працювали на фірму “Світанок”, отримували в день по 30 грн.

Мати інваліда, що не встає близько 20 років, Максименко Емма Олексіївна звернулась за допомогою, бо в неї стара хата, але ніхто навіть не звернув уваги.

Єдине, що зробили – організували концерт і футбольний матч для селян. Однак землі під маєток забрали в селян без компенсації.

Лісничий Жденіївського лісництва виділив для маєтку ділянку 40 гектарів, хоча спершу говорили про 3-4 гектари, а потім про 10. Весь цей ліс обгородили.

Хатинка зсередини

Хатинка двоповерхова, якщо не брати до уваги підвальний поверх. В ній тринадцять кімнат, 65-70 різних телефонів, зокрема внутрішні та урядові, і сім джакузі. А ще два ліфти – один вантажний, а другий для прислуги. В усіх кімнатах проведено телевізійний кабель, в кожній з них є телевізор. Туалетів чотири у підвалі і чотири на першому поверсі. Разом з ними є ванни і умивальники.

У підвальному приміщенні є кімната садівника, кімната відпочинку для прислуги, масажний кабінет, ліфт, пральня, кухня, бойлерна і щитові. Там же є два гаражі, дві кімнати для спецохорони, де знаходиться пульт управління відеокамерами, і вентиляційна кімната, в якій є вентиляційне обладнання. Там же є й обладнання для очищення води. Туалети в підвалі є для кожної служби, і то великі. Правда, є і один маленький та вузенький туалет.

В бойлерній стоять котли для опалення “Вісманн”. Від відімкнень світла захищає дизель-генератор “Катерпілер” з комп’ютерним керуванням на 240-280 кВт. Кімната відпочинку для прислуги і ванна з туалетом обладнані за євростандартами.

На першому поверсі є бібліотека і читальня. У великій залі – домашній кінотеатр 2 на 2 метри. В басейні – чотири кабельні виходи для телевізора.

На другому поверсі містяться спальні. Є по дві кімнати відпочинку (спальні) з одного боку коридору та з іншого. І в дитячих кімнатах, і в кімнатах для дорослих є джакузі.

Весь будинок між вікнами та проміж дахом та вікнами обведений шлангами, які світяться. Так само шлангами освітлена шашлична в кінці будинку.

Підлога біля входу в будинок утеплюється пластмасовими спіральними трубками, що лежать під плиткою. Якось так і навколо басейна. Трубки коло басейна лежать в бетоні.

Оксана Марченко

Дружина Віктора Медведчука Оксана Марченко вперше прибула на будівництво у вересні. З того часу вона бувала на будові по два рази на тиждень. Лазила драбинами, показувала, що, де і як має бути. Вона ж дивилась, як заливали фундамент. Обходила будинок, шашличну і оглядовий майданчик. Її всі боялись, як вогню. Завжди, коли вона приїжджала, в лісі смажили шашлики.

На будову вона приїжджала на “Мерседесі” сірого кольору з державним номером 076. Часто з нею був голова Львівської ДПА Сергій Медведчук. Він завжди прибував з Різаком і ще з кимось. Губернатор Різак приїжджав за Марченко на джипі. А одного разу прибув на будову на вертольоті. Потім приїжджав у машині з тим самим номером 076.

Коли перед Новим роком Медведчук запитав у дружини, “чи будемо святкувати Новий рік тут”, то вона відповіла, що не хоче у Новорічну ніч дихати лаками. Як казали, Марченко сказала чоловіку, що маєток – це не дача, це “хатинка”, “хижа на курячих лапках”. Хоча вартість її втричі перевищує вартість президентської резиденції в Гуті. Вона складає орієнтовно 200-300 мільйонів гривень з усіма роботами.

Хатинка №2

Як стверджують джерела “Поступу”, ще одна хатинка, пов’язана з ФК “Динамо”, будується в Людовиківці на Франківщині. Маршрут: шосе Долина – Вигода – Шевченкове – закарпатська траса – Людвиківка. Людовиківка – перше село на цій дорозі. Будівництво – зліва від дороги, в лісі на місці колишньої бази. Цю дачу будує Калуський нафтохімічний концерн. Робітників возять з Долини автобусами. Поблизу цієї “хатинки” нібито бачили Пінчука.

червня 20, 2010Відносини, Люди, Новини, Релігія

i_3.jpgДух Божої благодаті витав над Свято-Вознесенською церквою під час Зелених Свят/ на Трійцю/ уjesch.gifВоловці. Православна громада майже після півтора річного ремонту, чекала освячення нових розписів храму, нової престольної позолоченої ризи,внутрішньої і зовнішньої реставраціїї храму. Не так давно затісна для громади церква, збільшилась просторово не лише за рахунок єргономічного переплануваня а й заміною лавиць на менші за конструкцією. Раціональної реставрації зазнали хори,облаштовано дяківський крилос.
І що саме -над витонченим інтер»єром возносяться лики святих із біблійних образів, з реперодукцій чудотоворних ікон.Ошатна церква,оновлення якої тривало за рахунок і стараннями громади,з нагоди зелених свят прикрасилися ще й гілочками липи.
Урочистою була зустріч преосвященого владики,єпископа Мукачівського й Ужгородсь- кого Феодора,який прибув у супроводі почту.Тісним людським коридором , доріжкою з квітів,прямував владика до спеціального підвищення в центрі церковної зали, щоб звідти здійснити канонічний обряд облечення. Настоятель Воловецького храму отець Роман подає митру й інші атрибути владичого сану,й сановник у лункій тиші читає богонатхнені молитви на освячення нового церковного розпису й позолоченої ризи,всієї оновленої церкви,просячи в Бога-Отця благословити і освятити все і вся й подати благодать храм  і його прихожанам.І під задоволений і втішний гул учасників торжества щедро скроплює оновлений храм.Після величної божественної Літургії,яку владика провів спільно з прибулими з ним священнослужителями, та з духовними отцями православних громад Воловеччини.
Високий сановник відзначив старання церковної громади у прикрашенні храму Божого,що є малесенькою часточкою Неба і Царства Божого,домом Божим на землі. Закцентував увагу присутніх на довершеному зовнішньому і внутрішньому опорядженні храму,усталеному порядку та чистоту,воздав хвалу таланту іконописця Миколи Васильовича Мацура,подяку –старанності пастви,яку цілеспрямовано веде Божими стежками добрий пастор-Роман Глюдзик.Дякуючи душпастирям і всім вірникам за Святий світлий день у серці Верховини,владика Феодор відзначив усіх,хто постарався в оновленні храму.За ревну службу Церкві Христовій настоятелю храму,протоієрею доброму пастору вручено високі нагороди:Хрест з прикрасами і грамоту митрополита Київського і всієї України Володимира.Такі ж грамоти і медалі рівноапостольного Святого князя Володимира удостоїлися голова церковної ради та художник-іконописець.
Отець Роман наприкінці Божественної Літургії щиро подякував преосвященному владиці Феодору за піклування про духовний розвиток православних приходів Воловеччини,за окрасу своєю присутністю,за глибину молитов і проповіді велелюдного і величного торжества Свято-Вознесенського храму.

червня 20, 2010Віра, Доля, Загальне.

  • ;Одним із найбільш трагічних періодів в історії християнської церкви на Закарпатті були 40-50 рр. ХХ ст. Войовничий атеїзм, який намагалася втілити у життя правляча верхівка КПРС, оголошувався державною ідеологією. Існування альтернативного світобачення заборонялося, проти нього боролися каральні органи. Щоб послабити і усунути вплив церкви та духівників на суспільну свідомість радянський режим вдався до репресій. Під приціл органів потрапили представники всіх без винятку релігійних культів, в тому числі й духовенство Церква-некрополь М.І. Пирогова (Церква-усипальниця).православної церкви.

29 червня 1945 р. в Москві був підписаний договір між урядами СРСР та Чехословаччини про Закарпатську Україну, яка ввійшла до складу Радянського Союзу. Згідно рішення Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. у складі УРСР була утворена Закарпатська область. На засіданні Священного Синоду РПЦ від 22 жовтня 1945 р., під головуванням патріарха Московського і всієї Русі Алексія І було вирішено питання про приєднання Мукачево-Пряшівської єпархії до РПЦ [1].

Необхідно зауважити, що незважаючи на важливість досліджуваної проблеми та її актуальність у зв’язку з реабілітацією жертв політичних репресій, тема обмеження діяльності православної церкви в радянський час залишається малодослідженою. Серед публікацій, що написані на архівних документах та заслуговують на увагу слід відзначити книгу О.Довганича та О.Хланти „У жорнах сталінських репресій…”, де автори на широкому джерельному матеріалі висвітлили питання радянських репресій на Закарпатті проти духовенства греко-католицької, православної, римо-католицької та інших церков [2].

Джерельною базою досліджуваної нами теми стали документи, що зберігаються у фондах архіву Державного архіву Закарпатської області, Управління Служби Безпеки України в Закарпатській області, єпархіальних, монастирських та церковних архівів.

Після ліквідації греко-католицької єпархії і розгортання масової боротьби проти її духовенства, радянська влада звернула свою увагу й на діяльність православної церкви, ставлячи собі за мету обмежити вплив церкви на суспільство, у якому повинен був панувати лише атеїзм.

Згідно звіту уповноваженого ради по справам православної церкви при Раді Міністрів СРСР по Закарпатській області П.Лінтура на території області станом на 7 лютого 1946 р. діяло 7 монастирів і 11 скитів. Загальна кількість православних вірників складала 142 тис. чоловік [3].

Першою жертвою радянської влади серед православного духовенства на Закарпатті став колишній адміністратор Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії ігумен Феофан (Сабов). 14 червня 1946 р. в с.Затишне (Тошнадь) Берегівського р-ну Закарпатської області ігумена Феофана та його брата о.Петра було вбито радянськими солдатами.

Ігумен Феофан (Сабов)
Ігумен Феофан (Сабов)

В історичній науці існують дві версії щодо вбивства ігумена Феофана, дехто говорить про сплановану акцію НКДБ [4], інші твердять, що це був звичайний злочин військових [5]. Другу версію підтверджує стаття в газеті „Закарпатська Україна” від 26 липня 1946 р. У статті „Із зали суду. Вбивць до розстрілу” вказувалося: „Перед трибуналом стали звинувачені: Пушкар Григорій Васильович, Ванюшкін Володимир Петрович, Коровін Андрій Семенович, Сергеєв Петро Юхимович, Дергач Михайло Михайлович. Вони зробили злодійський вчинок – вбивство з метою пограбування братів Сабових Феофана і Петра. Безпосередніми вбивцями були Пушкар і Ванюшкін. Розглянувши справу, військовий трибунал засудив до розстрілу Г.Пушкаря і В.Ванюшкіна. Інші підсудні, як безпосередні підсобники здійсненого злочину, засуджені до різних строків тюремного ув’язнення від 8 до 10 років. Селяни, які були присутніми на процесі, гарячими схваленнями зустріли вирок військового трибуналу” [6]. Поховали братів 18 червня 1946 р. на кладовищі Липчанського монастиря [7].

о.Петро Сабов
о.Петро Сабов

Після вбивства Мукачівського греко-католицького єпископа Теодора (Ромжа) у січні 1948 р. три архієреї Західної України, а саме Станіславської, Дрогобицької і Мукачівської єпархій РПЦ – єпископи Антоній, Михайло та Нестор звернулися до Хрущова з листом, де засуджували тактику боротьби з греко-католиками. Наведемо лист з урахуванням сучасних лексичних та орфографічних норм. „Дорогий і вельмишановний тов. секретар ЦК КП(б)У Микита Сергійович! Ми, православні єпископи Західної України і Закарпатської області, вирішили звернутися до Вас із слідуючим листом.

Ми, відповідаючи перед великим Патріархом всієї Русі за розвій молодої православної церкви по західних землях України і Закарпаття, занепокоєні фактом, що дуже зашкодив православ’ю.

А саме. Всім уже відомий упланований органами МДБ по Закарпатській області напад на тамошнього єпископа католицької Церкви Теодора Ромжу восени 1947 року. Коли від побоїв чотирьох синьошапошників єпископ не помер, то ті самі придумали наступне. Повідомили міську лікарню, що, мовляв, автомашина наїхала на підводу, де їхав єпископ і ще шість священиків. Хворих привезли до лікарні, до єпископові стало легше, він, як заявили свідки, попросив вина і викурив папіросу. Побоюючись компрометації, органи МДБ наказали уколом отруїти єпископа Теодора. Одна медсестра зі східних областей це зробила, не допускаючи нікого з місцевої медичної обслуги. Після уколу єпископ з криком помер.

Ми бачимо, що це нашкодило православ’ю і обуренням наповнило всіх, навіть православне населення Закарпаття і Західної України.

Просимо дуже Вас, дорогий Микито Сергійовичу, щоб для доброго цілого СРСР, для слави нашого уряду, для позитивної пропаганди комунізму, що є захисником миру і демократії, припинити подальший натиск органів МДБ на рештки католицької церкви, тому що маємо надію злучитись з ними незабаром.

Вдячні вам за дотеперішню опіку і допомогу. Бажаємо Вам в цей ювілей 30-х роковин Української РСР многих літ” [8].

До речі, неясними залишаються реальні причини зміщення єпископе Нестора з посади правлячого архієрея Мукачівської єпархії РПЦ. Чи не тому, що він був одним із авторів цитованого вище листа М. Хрущову?

Крім убитого ігумена Феофана (Сабов) з кінця 1944 до 1956 р. за антирадянську пропаганду і агітацію було засуджено 13 православних священиків та монахів, один із них помер у місцях позбавлення волі.

23 листопада 1944 р. службою „Смерш” в Хусті був затриманий священик Є.Якуб. У постанові на арешт вказувалося, що Є.Якуб в травні 1944 р. у Хусті був завербований німецьким офіцером контррозвідувального органу „Абвертрупп” в якості агента і співпрацював з ним до жовтня 1944 р. [9]. На допиті 23 листопада 1944 р. Є.Якуб повідомив, що у 1939-1941 рр. – він працював чиновником єпархіального управління в Хусті [10]. На допитах Є.Якуб відкидав звинувачення в резидентській діяльності, наголошуючи на тому, що змушений був співробітничати з німцями під загрозою арешту. 23 березня 1945 р. „Смерш” передав справу Є.Якуба опергрупі першого управління КДБ УРСР в м.Ужгород. Після додаткового розслідування слідчі прийшли до висновку, що матеріалів для передачі справи до суду недостатньо. 28 січня 1945 р. міра затримання була змінена на підписку про не виїзд [11]. 9 березня 1945 р. Є.Якуб помер. За відсутністю складу злочину прокуратура припинила справу, 15 жовтня 1992 р. його реабілітували.

На початку квітня 1947 р. у Будапешті радянськими органами держбезпеки був заарештований протопресвітер М.Попов, який у 1941-1943 рр. був адміністратором православної церкви в Угорщини. Його звинуватили у співпраці з фашистами та агітації проти СРСР. 9 вересня 1947 р. Закарпатський обласний суд засудив його до 25 років виправно-трудових таборів. Для відбуття покарання М.Попова відправили до Воркути, Комі АРСР. 19 жовтня 1955 р. із табору Мордовської АРСР він написав скаргу в Москву, у якій повідомляв, що у вересні того року був звільнений достроково і клопотав у справі повернення до Угорщини [12]. Даних про повернення в Угорщину М.Попова не виявлено і подальша його доля не відома. Реабілітований у 1992 р.

1 вересня 1948 р. було заарештовано священика Г.Бедзіра, 1900 р. народження, з с.Чумальово Тячівського р-ну. Із 1936 р. він проживав у с.Свобода Берегівського р-ну, де за угорського режиму виконував обов’язки уповноваженого сільського комітету [13]. Під час обшуку в нього виявили фотоапарат, бінокль, друкарську машинку та декілька книг. Г.Бедзіра звинувачували в тому, що він проводив серед селян агітацію спрямовану проти колгоспного ладу, вихваляв іноземних імперіалістів [14]. 16 листопада 1948 р. було винесено вирок, у якому вказувалося, що Г.Бедзір, „работая православным священником в селе Свобода, Береговского округа и занимаясь в своем кулацком хозяйстве, 1946-1947 гг., будучи враждебно настроенным к Советской власти и колхозному строю, среди населения села проводил антисоветскую агитацию против Советской действительности и колхозного строя”[15]. За вироком суду Г.Бедзіра було засуджено на 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав [16]. Покарання відбував у м.Брянськ (Росія). 8 квітня 1955 р. Верховний Суд УРСР зменшив міру покарання з 10 до 6 років і 7 місяців позбавлення волі і в результаті відбуття ним цього терміну з-під варти Г.Бедзіра звільнили. Реабілітований 11 березня 1992 р. [17].

1 лютого 1949 р. органами МДБ був заарештований священик І.Ілечко. У постанові на арешт від 21 січня 1949 р. вказувалося, що І.Ілечко разом з адміністратором православної церкви М.Поповим проводив серед духовенства антирадянську агітацію та намагався використовувати православне духовенство в боротьбі з СРСР [18]. Під час обшуку у нього було вилучено газети та книги, які мали антирадянський зміст. На допиті 11 лютого 1949 р. І.Ілечко заявив, що винним себе визнає частково. Він погоджувався з тим, що дійсно серед вірників говорив, що вчення марксизму-ленінізму є антирелігійне, що більшовики переслідують релігію та вважав, що встановлення радянської влади явище тимчасове. У свою чергу І.Ілечко відкинув звинувачення в агітації, спрямованої на зрив міроприємств радянської влади [19]. За вироком суду І.Ілечка було засуджено на 25 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав [20]. Покарання відбував у с.Долинське Карагандинської області Казахської РСР. Звільнений 5 січня 1955 р., реабілітований 17 квітня 1991 р. [21].

6 квітня 1951 р. був заарештований ієромонах Юстин (Сідак). Його звинуватили в ворожому ставленні до радянської влади, хоча на допитах він заперечував свою антирадянську та антикомуністичну діяльність. 17-18 липня 1951 р. відбулося судове засідання, на якому о.Юстин (Сідак) відкидав усі пред’явлені йому звинувачення, але Закарпатський обласний суд присудив йому 10 років виправно-трудових таборів з поразкою в правах на 5 років і конфіскацією майна. Для відбуття покарання його відправили в Унженський табір на станцію Сухобезводна колишньої Горьківської області Росії. 7 червня 1956 р. о.Юстина (Сідака) звільнено з ув’язнення. Помер 21 жовтня 1992 р. Реабілітований 16 вересня 1992 р. [22].

Ієромонах Юстин  (Сідак)
Ієромонах Юстин (Сідак)

 

31 липня 1951 р. був заарештований священик с.Червеньово, засновник та ктитор православного жіночого монастиря в с.Домбоки Мукачівського р-ну І.Карбованець. У постанові на арешт вказувалося: „В роки угорської окупації Закарпаття під час богослужінь систематично у своїх проповідях робив наклеп на радянську дійсність, радянську країну і комуністичну партію” [23]. Слідчі звинуватили о.І.Карбованця в агітації проти колгоспної системи, в закликах допомагати угорській владі, в зберіганні антирадянської літератури релігійного змісту [24]. Заарештований своєї вини не визнавав і відкидав усі звинувачення. 11 жовтня 1951 р. обласним судом засуджений на 25 років таборів і відправлений у с.Хром-Тау Новоросійського району Актюбінської області Казахської РСР. Звільнений 9 січня 1955 р. Помер 21 червня 1977 р. [25]. Реабілітований 1991 р. [26].

о.І.Карбованець
о.І.Карбованець

 

За співпрацю з „антинародними бандами” на початку 50 рр. ХХ ст. були заарештовані і притягнені до судової відповідальності представники православного чернецтва. 23 травня 1952 р. органами КДБ заарештовано Вікентія (Ороса), 1901 р. народження, з с.Іза Хустського р-ну [27]. 25 липня 1952 р. його засуджений воєнним трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу по ст. 20-54-1 „а” УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів, з поразкою у правах на 5 років і конфіскацією майна. Пізніше міру ув’язнення зменшили до 5 років. о.Вікентія звинуватили в тому, що він мав у 1949 р. зв’язки з „бандою Пилипця”. На судовому засіданні він сказав, що зустрічався з бандитами випадково і під загрозою розправи змушений був співпрацювати. Звільнений 29 червня 1955 р., в ув’язненні перебував 3 роки 1 місяць і 6 днів. У вироку прокурора від 13 травня 1992 р. вказувалося, що ні в яких насильницьких акціях проти громадян Орос не брав участі та засуджений безпідставно [28]. Реабілітований у 1992 р.

Ієромонах Вікентій (Орос)
Ієромонах Вікентій (Орос)

 

30 травня 1952 р. заарештований ієромонах Йов (Гашпар), 1911 р. народження, з Воловця. 25 липня 1952 р. засуджений воєнним трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу за ст. 20-54-1 „а” УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів, з поразкою у правах на 5 років і конфіскацією майна. 8 червня 1955 р. міра покарання змінена до 5 років ув’язнення без поразки у правах. о.Йова звинуватили в тому, що у 1949 р. інформував бандитів про дії органів безпеки, допомагав продуктами та інше [29]. Звільнений 11 липня 1955 р. В ув’язненні перебував на протязі 3 років 1 місяця і 11 днів. Реабілітований 1992 р.

13 червня 1952 р. був заарештований ієромонах Даміан (Бонь), 1895 р. народження, з с.Монастирець Хустського р-ну. 25 липня 1952 р. засуджений воєнним трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу по ст. 20-54-1 „а” УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів, з поразкою у правах на 5 років і конфіскацією майна. Пізніше строк скорочено до 5 років. Звинуватили ієромонаха Даміана в тому, що він у 1949-1951 рр. передавав бандитам продукти харчування і переховував їх у каплиці на кладовищі монастиря. 14 серпня 1954 р. помер в місцях позбавлення волі [30]. Реабілітований 1992 р.

23 травня 1952 р. був заарештований за зв’язок з бандитами у с.Дубове Тячівського р-ну, послушник Св.Дмитріївського скиту Ю.Фарковець, 1922 р. народження, з с.Копашнево Хустського р-ну. За аналогічними звинуваченнями 20 червня 1952 р. було заарештовано монахиню Копашнівського скита Іоанна Богослова Магдалину (Шелемба) з с.Широкий Луг Тячівського р-ну [31]. Заарештовані на допитах показали, що були змушені мовчати про зв’язки з бандитами під загрозою фізичної розправи. 17 липня 1952 р. військовий трибунал прикордонних військ МДБ Закарпатського округу засудив Ю.Фарковця до 25 років, а монахиню Магдалину (Шелемба) – до 10 років таборів із поразкою в правах на 5 років і конфіскацією майна. Засуджених звільнено у 1955 р. Реабілітовані 1992 р.

11 січня 1956 р. органи КДБ заарештували ієромонаха Іларіона (Сідлара). У постанові на арешт вказувалося, що ієромонах Іларіон в 1954-1955 рр. виготовляв і надсилав на адресу партійних органів листи антирадянського змісту з терористичними погрозами представникам радянської влади і комуністичної партії [32]. 13 січня 1956 р. ієромонах Іларіон на допиті заявив, що у 1954 р. з газет довідався, що радянська влада проводить неправильно антирелігійну роботу, грубо відноситься до священиків, обмежує їх діяльність та порушує права. Боротися з даними несправедливостями він вирішив за допомогою анонімних листів [33]. 5 березня 1956 р. Закарпатський обласний суд засудив ієромонаха Іларіона (Сідлара) до 6 років таборів із поразкою в правах на 3 роки і конфіскацією майна. Відбував покарання в Дубравтаборі МВС у Мордовській АРСР. 10 лютого 1960 р. його звільнили з ув’язнення [34]. Реабілітований 16 листопада 1991 р.

 

Радянська атеїстична система боролася не лише з окремими представниками релігійного культу, а й з чернечими громадами. Так за поданням уповноваженого ради у справах РПЦ по Закарпатській області А.Шерстюка 27 січня 1953 р. благочинний монастирів архімандрит Матвій (Вакаров) склав проект об’єднання монастирів і скитів. Згідно цього документу централізація чернечих громад повинна була відбутися таким чином: в Св.Миколаївський чоловічий монастир (с. Іза-Карпутлаш) переводилися скити із Городилова і Колесарова; у Теребельський монастир – із Бедевлі і Дубового; у Мукачево при єпископській резиденції – із Дубрівки; у Липчанський – із с.Іза, Горбків, Приборжавського; у Чумалівський – із Драгова, Копашнова, Углі; жіночі монастирі на Чернечій горі в Мукачеві і Домбоках планувалося залишити самостійними [35]. Таким чином із 18 монастирів і скитів залишилося б 7. Але досить поміркована пропозиція архімандрита Матвія (Вакаров) була відхилена, репресивна машина розпочала свій рух.

 

Першим кроком з боку радянської влади стала ліквідація у 1950-1951 рр. скитів у Колочаві-Горб, Батьові та при єпископській резиденції в Мукачеві [36]. 8 вересня 1952 р. єпископ Мукачево-Ужгородський Іларіон видав наказ такого змісту: „1. Св.Іоанно-Предтечинський скит що при с.Дубрівка, як такий ліквідовується і приписується до приходської церкви с.Дубрівка як філіал; 2. Настоятеля скиту ігумена Феодосія призначаю настоятелем приходу в с.Дубрівка з обов’язком реєстрації в Уповноваженого” [37], у цьому ж році скоротили чоловічий скит у Колесарьові [38]. 23 травня аналогічний наказ був прийнятий і щодо жіночого скиту в с.Іза [39].

У 1957 р. А.Шерстюк розробив документ, що стосувався обмеження діяльності православних монастирів на Закарпатті [40]. У ньому йшлося, що усіма засобами потрібно не допустити зростання чернецтва в області. Для виконання цього завдання пропонувалося провести наступні міроприємства: 1) єпископ повинен заборонити настоятелям приймати в монастирі і скити послушників без його дозволу; 2) обласне управління міліції має заборонити проживати в монастирях без прописки; 3) обмежити проведення відпустів в монастирях [41]; напередодні великих релігійних свят проводити масову політичну роботу, в період свят зобов’язані працювати кінотеатри, будинки культури, спортивні заклади; 5) звернутися до Ради по справам РПЦ, щоб вплинули на патріархію з приводу скорочення монастирів і скитів [42].

 

У жовтні 1958 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила низку постанов, спрямованих на ліквідацію монастирів. Так, постанова № 1259 зобов’язувала Ради Міністрів союзних республік у 6 місячний строк вивчити питання скорочення монастирів [43]. Постанова № 1160 рекомендувала встановити підвищені ставки податку із земельних ділянок монастирів. До монастирів заборонялося приймати осіб, яким не виповнилося 30 років [44].

 

На виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1958 р. „Про монастирі в СРСР” і постанови Ради Міністрів УРСР „Про монастирі в УРСР” та рішення № 626 виконкому Закарпатської обласної ради від 17 листопада 1958 р. „Про православні монастирі” районні виконкоми прийняли відповідні рішення. Хустський райвиконком 13 грудня 1958 р. постановив обмежити землекористування монастирів, зайві землі передати колгоспам району. Наприклад, Миколаївському чоловічому монастирю (с.Іза-Карпутлаш) із площі 22,26 га землі залишити 1 га; Богородицькому жіночому (с.Липча) із площі 42,21 га землі залишити 3,5 га; Троїцькому чоловічому скиту (м.Хуст-Городилово) із площі 4,5 га землі залишити 1 га; Богословському жіночому скиту (с.Копашново) із площі 9 га землі залишити 2 га; Михайлівському жіночому скиту (с.Драгово) із площі 12 га землі залишити 1 га [45].

 

Аналогічне рішення прийняв і Тячівський райвиконком 19 лютого 1959 р. За яким, Преображенському чоловічому скиту (с.Теребля) із площі 4,6 га землі залишити 1 га; Вознесенському жіночому скиту (с.Чумалево) із площі 7,10 га землі залишити 1,5 га; Успенському жіночому скиту (с.Угля ) із площі 2,10 га землі залишити 1 га; Предтечинському жіночому скиту (с.Бедевля) із площі 3,4 га землі залишити 1 га [46].

 

Як вже вказувалося, монастирі та скити обкладалися державою податками, як грошовими так і натуральними. Кожного року настоятель складав звіт, у якому фіксувалися всі прибутки і видатки монастиря, зміни в чисельності жителів, кількість будинків. У одному із листів на ім’я уповноваженого ради у справа РПЦ при Раді Міністрів СРСР по УРСР Г.Пінчука у 1958 р. А.Шерстюк писав: „Відомості про прибутки монастирів вважаю заниженими. В прибуток і видаток монастирі не враховують продукцію, яку одержали від свого господарства і витрати для власних потреб” [47].

 

Ліквідація монастиря чи скиту готувалася ретельно і прискіпливо. Уповноважений особисто проводив розмови з ченцями чи черницями, пояснюючи політику уряду і партії. Про кожний монастир складався окремий документ, куди вносилися списки жителів монастиря, їх родичів та близьких. У довідці про жіночий скит в Приборжавському А.Шерстюк повідомляв: „Враховуючи певні трудності, за яких буде проводитися ліквідація скиту, необхідно, щоб, партійні і комсомольські організації провели політичну пояснюючу роботу серед селян оточуючих сіл” [48].

У 1959 р. ліквідовувалися монастирів і скити в с.Іза-Карпутлаш, м.Хуст-Городилово, Копашново, Драгово [49]. Приміщення передавалося колгоспам „Червоний партизан” і „40-річчя Жовтня”, ченці і черниці переводилися в інші монастирі. У цьому ж році припинили своє існування скити в Приборжавському [50], Бедевлі та жіночий монастир у Домбоках [51].

Згідно звіту уповноваженого ради С.Олеоленка станом на 1 січня 1961 р. в Закарпатській області залишилося 1 чоловічий монастир (Теребля) і 3 жіночі монастирі (Липча, Чумальово, Мукачево) у яких проживало відповідно 13 і 290 чоловік [52]. На початку травня 1961 р. прийнято рішення про закриття чоловічого монастиря в Тереблі [53].

24 червня 1961 р. Закарпатський облвиконком ухвалив постанову, що ліквідовувала Липчанський монастир. Хустському райвиконкому доручалося вирішити питання про працевлаштування монахинь та влаштувати у будинки престарілих непрацездатних осіб. Земля, будинки та інше майно передавалися обласному відділу освіти для використання їх під школу-інтернат [54].

Діяльність православних храмів радянське керівництво допускало з метою контролю за релігійним життям, а також для створення враження про дотримання свободи совісті в СРСР. Священнослужителів змушували до співробітництва. Головна мета комуністичної діяльності полягала в атеїстичному вихованні населення, особливо молоді. Для цього часто обмежувалась робота служителів православної церкви і монастирів. Підрив економічних засад релігійних діячів полягав у конфіскації земельних угідь і будівель. Постанови Ради Міністрів СРСР “Про монастирі в СРСР” зобов‘язували скоротити земельну власність монастирів. Заборонялося використовувати найману працю в кустарних майстернях і будувати будь-які споруди без відома райвиконкомів. Щоб послабити економічну силу і місіонерський вплив ченців радянська влада націоналізувала всі землі і приміщення, збудовані самими ж монахами, вони змушені платити за своє проживання орендну плату. Радянський репресивний режим діяв підло і жорстоко щодо представників релігійного культу. Всі засуджені до різних строків ув’язнення були невинні в пред’явлених їм звинуваченнях. По-перше, до возз’єднання Закарпаття з УРСР всі засуджені були громадянами інших держав і на них не поширювалося радянське законодавство. По-друге, злочини, які, були інкриміновані православним священикам і монахам, були необґрунтовані та фальсифіковані. Наприклад, у 1960 р. було заарештовано настоятеля чоловічого Св.Преображенського монастиря в с.Теребля Тячівського р-ну архімандрита Веніаміна (Керечанин). Його звинуватили в спекуляціях з краденим парафіном і засудили строком на 1 рік ув’язнення.

Отже, в 40-50 рр. ХХ ст. православне духовенство на Закарпатті, як і греко-католицьке та протестантське стало жертвою каральної системи, яка намагалася підкорити собі церкву та її вірників, ставлячи собі за мету атеїзувати населення й зробити його сліпою маріонеткою в своїх руках.

Данилець Ю.

червня 20, 2010Віра, Люди, Скандали

19.11.2008 (14:37)

 

Бунт у селі Верб’яж Воловецького району Закарпатської області. Місцеві парафіяни відстоюють свого настоятеля храму священика Василя Кондрича, якого звинувачують у фарисействі та сексуальних домаганнях.

Робочий день священика розпочинається з молитви на устах. Він щодня долає пішки кілька кілометрів, аби встигнути на службу та зустрітися з вірянами. Так було останні для нього 13-ть років, допоки у двері не постукало лихо.
Майже півроку настоятеля храму Божого у селі Верб”яж в буквальному сенсі слова – тероризують. Він же не тримає зла на тих, хто умисне роздмухує релігійний конфлікт. 5-ро
прихожан не змирилися з рішенням парафіяльної ради щодо їх виключення з церковної двадцятки. Це лягло в основу майже піврічного конфлкіту.
Настоятель храму у селі Верб’яж Воловецького району отець Василь Кондрич каже, що його
односелець пан Кробинець, що раніше був головою „двадцятки” йому став погрожувати фізичною розправою. Це підтверджують і парафіяни. Мовляв Кробинець в селі, часто напідпитку каже, „що вб”є попа з карабіна”. На ці погрози настоятель храму теж зреагував. Він звернувся із позовною заявою до Воловецького РВ УМВС.
Винуватців релігійного заколоту люди звинуватили у фарисействі, розлючений натовп готовий був вчинити самосуд. Під викрикування „геть Іуду” їх відправили з тамтешньої Димитрівської церкви. Священик Василь Кондрич розповідає, що зла на цих людей не тримає. Він просить лише Бога напоумити грішників, просить, аби останні схаменулися, бо ними заполонив „нечисти дух” і вони втратили страх Господній.
Очікувальну позицію зайняли керівники Ужгородської та Мукачівської єпархії. Його преосвященство єпископ Феодор поки що особисто не зустрівся з вірниками, натомість розкермувати ситуацію, направив свого секретаря його преподобіє отця Петра Мурника. У
інтерв”ю журналістам духівник зазначив, що нічого проти настоятеля Кондрича немає, що керівництво Ужгородської та Мукачівської єпархії його нікуди переводити не збирається.
В селі тим часом повзуть чутки, що настоятель церкви сесуально домагався якогось хлопця.
Рекція мусила бути на таку заявку і збоку отця Василя. Він звернувся до суду, де суд не довів вину святого отця, однак можливо таке рішення мирського суду не діє на духовенство. Слуга Божий каже, що такі закиди робляться умисне тими людьми котрих парафіяльна рада за погані вчинки
відлучила від церкви.
Сам пан Кробинець в добрих стосунках з благочинним Воловецького району отцем Оросом, а той в свою чергу хоче відібрати прихід і натомість отця Кондрича влаштувати на його прихід іншого слугу Божого…
Парафіяни тим часом теж не звалікають, вони відстоюють свого священика Василя Кондрича. За їх словами він багато зробив сваєю працею. Зумів побудувати кілька храмів на Воловеччині та кілька дзвіниць, зумів згуртувати паству, молитвою та Словом Божим.
Конфлікти на релігійному грунті, та ще за участі святих отців та вірян – особливо неприємна тема. Уникнути розголосу цього разу невдалося. Але є надія, що вище керівництво вивчить суть
розбрату і у селі Верб”яж прийде спокій.

червня 20, 2010Влада і політика., Звернення, Скандали

На Закарпатті селищні “авторитети” незаконно роздали 45 соток землі

10.04.2009 (18:42) Прокуратурою Закарпатської області порушено кримінальну справу за фактом зловживання службовими особами Воловецької селищної ради своїм службовим становищем та вчинення службового підроблення при складанні та видачі рішень Воловецької селищної ради та Державних актів на землю за ознаками злочинів, передбачених ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366 КК України.

Як повідомили UA-Reporter.com в прес-службі прокуратури Закарпатської області, у січні 2007 року службові особи Воловецької селищної ради, зловживаючи своїм службовим становищем, діючи умисно, всупереч інтересам служби, в інтересах третіх осіб, склали та видали трьом закарпатцям рішення сесії Воловецької селищної ради, в які внесли неправдиві відомості про виділення
кожному із цих громадян земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд загальною площею 0,45 га. Однак, як встановлено прокурорською перевіркою вказані рішення є фіктивними оскільки згідно з протоколом ведення цієї сесії відсутні відомості щодо розгляду питань про виділення вказаним громадянам земельних
ділянок.

При цьому, службові особи Воловецької селищної ради, з метою надання вказаним фіктивним рішенням законного офіційного виду, посвідчили його підписом від імені голови селищної ради та мокрою круглою печаткою Воловецької селищної ради.

У такий же спосіб службовці підробили і рішення наступної сесії в які внесли неправдиві дані про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки вказаним громадянам, яке знову посвідчили підписом голови селищної ради та мокрою печаткою.

На підставі вказаних підроблених рішень троє закарпатців виготовили технічні документації та отримали державні акти на право приватної власності на земельні ділянки на території селища Воловець.

Таким чином, внаслідок зловживання службових осіб Воловецької селищної ради своїм службовим становищем та службового підроблення, земельні ділянки загальною площею 0,45 га та загальною вартістю 92 898 грн. були незаконно надані безоплатно у приватну власність трьом громадянам, що спричинило тяжкі наслідки охоронюваним законом державним інтересам в особі Воловецької селищної ради.


© 2007-2015 В І Л -сайт для Воловецького району. | Працює на Wordpress наданий сервісом BLOG:NET.UA за підтрики Trip to Europe