Історія одних пологів

Автор: Володимир МАРТИН (Ужгород)

Покликання медиків — лікувати й рятувати людські життя. Але іноді, на жаль, трапляється й навпаки. Щастя народження первістка для молодої сім’ї Салтикових із Воловецького району (Закарпаття) обернулося трагедією — через кілька днів після народження дитина померла. Батьки впевнені, що сталося це через грубу недбалість завідувача акушерсько-гінекологічного відділення, котрий під час складних пологів буквально скрутив немовляті голівку, а тепер списує свою провину на обставини, що склалися…

«Ми з чоловіком уже третій рік працюємо в Чехії, — розповідає Уляна Салтикова із с. Абранка Воловецького району. — Робота офіційна, є всі документи, в тому числі медичне страхування. Коли влітку 2008 року завагітніла, стала на облік у місцевому пологовому відділенні — у м. Тішнов, що неподалік Брно. Регулярно відвідувала лікаря, здавала аналізи, адже це була моя перша вагітність. Мені тридцять років, тому дуже переживала, але лікар завжди заспокоював: «Усе добре — здорова мама, буде здорова й дитина». Спочатку планувала народжувати в Чехії. Коли настав час, лікар виписав довідку, мені виплатили декретні. Але потім ми з чоловіком вирішили — якщо все одно не можу працювати, краще поїхати додому й народжувати там. Я повернулася в рідне село наприкінці грудня 2008 р. й відразу після новорічних свят стала на облік у пологовому відділенні Воловецької райлікарні. Гінеколог у районі тільки один — Михайло Лопіт, отже, вибору не було. Лікар покрутив у руках мою чеську картку, повернув її і завів іншу. Я ходила до нього на консультації спочатку раз на місяць, потім трохи частіше.

12 травня, відчувши наближення пологів, попросила чоловіка відвезти мене до лікарні. М.Лопіт сказав: «Я не маю часу тебе приймати, приходь завтра». Ми приїхали 13 травня. Після огляду лікар повідомив, що народжуватиму після обіду або ввечері, і розпорядився помістити мене в палату. Того дня почалися перейми, але слабкі. В очікуванні минула ніч і перша половина 14 числа, а після обіду відійшли води й почалися сильні перейми. Побачивши це, М.Лопіт наказав: «Зачинись у палаті й сиди там». Перейми посилювалися, біль ставав дедалі сильнішим, а до мене ніхто не підходив. Я відчувала, як рухається дитина, і не знала, що робити — лежати чи сидіти, мені ніхто нічого не пояснив. Часом біль ставав таким сильним, що я хапалася за батарею або в нестямі крутилася в ліжку. Голосно кричала й кликала на допомогу, але ніхто не підходив. Коли біль ущухав, я телефонувала мамі й подрузі в Харків, питала, що робити. Подруга радила: «Лягай у ліжко, тужся й народжуй сама». Я намагалася, але нічого не виходило. Був тільки страшний біль, якого я ніколи доти не відчувала. М.Лопіт зайшов лише ввечері й сердито буркнув: «Ти думаєш, я прийматиму в тебе пологи? Я працював день і ніч, я дуже стомився», після чого зробив мені три уколи, дав попити якоїсь водички й пішов. Я трохи заспокоїлася й заснула. А вночі знову почалися перейми. Вони тривали недовго, але були дуже болісні. Я кричала на весь голос так, що збіглися всі медсестри. Але ніхто нічого не робив, нікого не викликав, просто стояли й дивилися. Лікар прийшов уранці 15 числа й поставив мені крапельницю. Я просила зробити мені кесарів розтин, бо води вже відійшли, а народити сама я не можу. Він відповів: «Добре» й розпорядився відвезти мене в передпологову палату. Там я пробула сама ще кілька годин. Біль накочувався хвилями, але ніхто не підходив полегшити його. Через відчинені двері я побачила М.Лопіта й попросила води. Чула, як він обурювався: «Що вона собі думає? Я іще й воду їй носитиму? Та хто вона така?!». За хвилину зайшла медсестра і, поставивши склянку води, почала вичитувати за те, що я насмілилася відволікати завідувача відділення. Я пояснювала, що не мала на увазі конкретно його, просто просила, щоб мені зробили кесарів розтин, бо не могла більше терпіти. Іноді я думала, що помираю. Лікар зайшов лише після обіду, сказав: «Тужся ще двадцять хвилин» і пішов. Я тужилася, але марно. Він повернувся через півгодини й наказав: «В операційну її». «Операційна зайнята», — відповів хтось. Тоді він почав робити мені щось схоже на масаж. Дитина не виходила, щось їй заважало. В лікаря тремтіли руки, він кричав на медсестер і по черзі прикладав до мене три вакуумні екстрактори, щоразу кажучи: «Вони не працюють». Нарешті схопив ножиці й став різати мене внизу. Далі я все бачила наче крізь пелену — багато крові, але болю вже не було. Відчула, як він із грубою силою витягнув з мене дитину, поклав на стіл і гукнув: «Реаніматора і дитячого лікаря сюди!». Дитячий лікар прийшла хвилин через п’ятнадцять. «Я на пошту ходила», — пояснила свою затримку і стала поправляти перед дзеркалом зачіску. На дитину навіть не подивилася. Нарешті мені зробили укол, і я провалилася в сон».

Чоловік і мама Уляни весь цей час були під пологовим відділенням. З того, як забігав стривожений персонал, вони зрозуміли, що сталося щось непередбачене. До немовляти з Мукачевого викликали реанімаційну бригаду, яка доставила його в обласну дитячу лікарню. Через три дні після виписки з пологового відділення туди поїхала й молода мама.

«Ще у Воловці мукачівські лікарі казали, що дитина в дуже важкому стані, шансів майже немає, — продовжує Уляна. — Я бачила, що в синочка неприродно зміщені ребра, по тілу пробігають судоми. На другий день, коли полегшення не настало, мама запросила в лікарню священика, і він похрестив дитину. Ми назвали сина Кирилком. Я чула, як лікарі говорили між собою: «Як він міг? У нас навіть 600-грамові діти виживають, а тут помирає такий хлопчик. Він же йому голівку відкрутив…»

Через чотири дні після народження дитина померла. Поховали її в рідному селі матері.

«Коли почався похорон, у двір залетів яскравий метелик, — розповідає Улянина мама Ганна Юріївна. — Він був великий, наче пташка, і дуже гарний. Метелик супроводжував процесію до самого кладовища — то сидів на хлопчикові, який ніс розп’яття, то перелітав на подушку до дитини. А коли труну закопали, сів Сергієві, батькові Кирила, спершу на руку, потім на плече, а далі піднявся вгору і зник. Посаджений Сергієм на могилці трояндовий кущ не переставав цвісти кілька місяців. А в Уляни почалася глибока депресія. Вона взяла з лікарні пелюшку, на якій у кювезі лежала дитина, весь час прикладала до обличчя й казала: «Вона так гарно пахне». Пелюшка справді майже два тижні тримала аромат, наче її в церкві окропили миррою. Дочка весь час лежала й повторювала: «Я піду за своїм синочком». Уляна з Сергієм так чекали цю дитинку… Я боялася, що втрачу і доньку, водила її до монахів, бо покладатися тепер залишалося тільки на Бога».