липня 31, 2010БУДНІ, Влада і політика., Новини

Подорожчання газу для населення стало особливою новиною, бо це стосується всіх. Не так давно, під час підписання «харківської» угоди, нам обіцяли дешевий газ. Проте, ці обіцянки, як тепер стало зрозуміло, стосувалися держави. А в Україні держава і людина – дуже різні поняття, майже антиподи.
Багаті платитимуть більше? Підняти ціну на газ українську владу змусив Міжнародний валютний фонд. Він поставив це однією з вимог надання 15 млрд. доларів кредиту. А ці гроші Україні конче потрібні. Бо нам треба вилізти з боргової ями.  Цю яму (100 млрд. грн.) державі залишила попередня влада. (В Україні кожна нова влада завжди ганить попередників – Авт.). Тарифи давно треба було привести в порядок. Інша справа, що необхідно було простим людям пояснити,  їх це подорожчання не зачіпатиме.  Який же новий механізм субсидіювання? Раніше гранична межа доходів не мала перевищувати 15 % для пенсіонерів і 20 % для працездатних осіб. Після прий­няття нової постанови буде 10 % і 15 % відповідно.   Якщо з паперами усе зрозуміло, то є багато речей, які влада просто « забула». Є категорії, котрим субсидії не світять. Наприклад, власники великих помешкань. Норма на одну особу складає 21 м2. До цього додається норма на сім’ю – 10,5 м2. Отже, квартира для однієї людини не має перевищувати 31,5 м2, на двох – 52,5 м2. Якщо ж у вас 80 квадратів і живе лише дві людини, то субсидія діятиме тільки на вашу норму. На решту площі (80‑52,5 = 28,5) субсидія не нараховується. Це створює перешкоди на отримання допомоги, наприклад, селянам. Адже помешкання в них зазвичай більші, ніж у містах. Усі доходи треба підтвердити документально, каже Надія Клюка, – довідкою про нараховану заробітну плату. Якщо людина ніде не зареєстрована, не платить податки або не вчиться на стаціонарі, то вона не має права на субсидію. Так, зі списку «вилітають» усі, що без оформлення працюють водіями, продавцями, офіціантами тощо. Можна, звісно, припустити, що вони самі собі винні, але спробуйте поборотися з роботодавцем? І довідкою з «біржі» вже не прикриєшся – зараз туди треба ходити раз на тиждень, а це, погодьтеся, важко суміщати з будь-якою роботою. Те саме стосується й сімей, в яких хтось працює за кордоном. Субсидію вони можуть отримати лише тоді, якщо родич надішле звідти офіційний папір про проживання. В такому разі вважається, що він не користується комунальними послугами в Україні. Його просто не беруть до уваги. А для сімей нелегальних заробітчан субсидії – нереальні. Щодо багатіїв. На субсидію не має права сім’я, яка володіє, наприклад, двома квартирами, сукупна площа яких перевищує державні норми. До речі, про вартість цього житла в законодавстві не йдеться. Те саме стосується і транспортних засобів. Здаєш квартиру в найм – без субсидій. Протягом року зробив дорогу покупку (на суму більшу за 10 прожиткових мінімумів, встановлених державою для кожного члена сім’ї) – туди ж. І це стосується не лише власника квартири, а й будь-якого мешканця. «Недавно ввели ще одну норму, –  Якщо у складі сім’ї є особа, яка навчається на платній формі, і плата за це навчання перевищує 10 прожиткових мінімумів (про які ми вже згадували – Авт.), то вони теж не мають права на субсидію». Отже, можна привітати більшість студентських батьків. Люди й відсотки При виконкомах створені комісії, які розглядатимуть можливість призначення субсидій у спірних випадках. Рішення комісії приймається на підставі актів обстеження матеріально-побутових умов проживання.  Після оформлення субсидії інформація звіряється з даними про доходи з податкової. І в разі приховування доходів субсидію перераховують або припиняють до вияснення всіх обставин – залежно від кожного конкретного випадку. Таким чином, якщо всі документи в порядку, то після проход­ження усіх коридорів разом із субсидією з міського бюджету пенсіонери платитимуть тільки 5 %, а працездатні – 10 %. Крім того,  люди, які раніше не мали шансу на субсидії, можуть звер­нутися знову. Адже тепер має бути простіше. Звісно, все це стосується лише тих, в кого є необхідні папери. Решті не щаститиме і надалі. І є в нас величезна підозра, що вбити двох зайців одним пострілом не вдасться. Не вийде і МВФ задовольнити, і людей захистити від подорожчання. Механізм‑то, звісно, новий. А підходи…?
До теми Державна житлова субсидія – це соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям, запроваджена у травні 1995 року, яка забезпечила адресну підтримку найменш захищених сімей і громадян в умовах поступового підвищення плати за житлово‑комунальні послуги.

 

липня 27, 2010Загальне., Свята

Завтра на Закарпатті відбудеться фестиваль “Дзвінкі перлини Верховини”

 

 

Завтра на Закарпатті відбудеться фестиваль ‘Дзвінкі перлини Верховини’

Завтра на Закарпатті відбудеться фестиваль 'Дзвінкі перлини Верховини'

Фестиваль “Дзвінкі перлини Верховини” започаткований 2008 року і проводиться у гірському селищі Воловець (Закарпатська область). Мета фестивалю – виявлення талановитих виконавців народної інструментальної та вокальної музики, успадкування і популяризація традиційної манери виконання, збереження самобутньої народної культури, звичаїв, традицій, обрядів, автентичного музичного мистецтва, популяризації народної музики, пісні, танцю, творів декоративно -прикладного мистецтва, а також зміцнення творчих зв’язків між колективами.

Карпатський регіон справедливо вважають царством коломийок. І зовсім невипадково. Адже вона, як жоден інший пісенний жанр розмаїта. Без жодного перебільшення, коломийка могла б бути своєрідним символом Карпатської землі, його розпізнавальним знаком на мапі світу.

Спів, танець, музика, що характерні для коломийки, є вираженням духу народу, його колективних прагнень та емоцій. Об’єднуюча сила музики і співу збирає гуманістичні прагнення окремих людей в єдиний порив, музика відкриває кожного в усіх і всіх у кожному, рятує від самотності, допомагаючи знайти спільників та однодумців.

У коломийках найдорожче – рідний край, доля народу, його героїчні сини і дочки, матір, близькі і друзі, стежки дитинства і юності, а також перше кохання і перше розчарування, отже біль, тривога. У коломийках відчутне ніжне і чуле серце, вразливе на красу, зігріте любов’ю до світу.

Коломийка, як і народна творчість, – невмируща, бо в ній закладена сила, яку важко розгадати й описати. Коломийка – духовний супровід багатьох поколінь і нинішнього також.

На фестивалі передбачається проведення виставки-ярмарку, на якій представлені всі види робіт декоративно–прикладного мистецтва не тільки району але й області.

Під час проведення фестивалю буде діяти туристична виставка, на якій представлені презентаційні матеріалів про туристично-рекреаційний та інвестиційний потенціал Воловеччини. Тут відбудеться виставка -презентація населених пунктів району, на якій будуть показані твори декоративно-прикладного, образотворчого мистецтва, експозиції квітів, пригощання верховинськими стравами, виставка мисливських трофеїв, ярмарка дарів лісу. Відбудеться конкурс на найсмачнішу старовинну Верховинську страву.

Розпочнеться фестиваль з урочистої ходи святкової колони фольклорних колективів, троїстих музик з сіл Воловеччини та учасників свята з районів області від районного будинку культури до головної сцени по центральній вулиці.

Фестиваль “Дзвінкі перлини Верховини” відбудеться 25 липня 2010 року в смт Воловець. Початок фестивалю о 12.30 год.

липня 27, 2010Відносини, Загальне, Новини
 
  У ПОШУКАХ СЛОВЕСНОЇ «ПАЦАЛИХИ»…

Однієї веселої студентської днини випала нагода поїхати у рідні Карпати. Вони таки стали рідними за п’ять днів під прекрасним небиськом на схилах біля водоспаду Шипіт. Одне з найвідоміших та найенергетичніших місць України!

Тетяна СВЕРЕДА, студентка Інституту філології та журналістики ВНУ ім. Лесі Українки

Відкрите для всіх і кожного в будь-яку пору року: рюкзак на спину, про намет не забуваємо, купуємо квиток на електричку до Львова, звідти тим же транспортом до Воловця, а далі десять-п’ятнадцять хвилин їзди – і ви в раю! Повітря, небо, водоспад, ліс, але головне – гори…
Що ще в цих краях такого, чого у нас нема? Місцеві люди завжди раді гостям і знайдуть добре слово, щоб потішити. Під час нашої вилазки «на гірську свободу», як представники Інституту філології та журналістики, вирішили трохи позбирати словесних перлів тамтешніх людей. Приємне та й з корисним!
Першим запитанням до нас було: «А що ви у своєму Луцьку там никаєте?». Думали ми думали: і що ж ми там уже «никаємо»? Чи багато студент «заникає»? Хіба конспектів із якогось правопису чи стилістики? А виявилося, що слівце зовсім і не таке значення має. «Никати» на Закарпатті означає «робити». Ми знали, що нашим новим знайомим розповідати: робити багато що вміємо, а найкраще – слухати…
Почали господарів слухати, слів цікавих нових багато дізналися, навіть «перекласти» змогли: «борше» – це швидше, «баяти» – говорити, «гладишка» – глечик, «видіти» – бачити, «бомбетль» – диван, «віходок» – туалет, «свербиус» – шипшина, «капарити» – погано щось робити, «мудьо» – мовчун, «жарівка» – лампочка, «пацалиха» – забава. І ще багато чого з першого разу і «не скумали», чи то пак – «не зрозуміли».
Запросили нас до столу, а там: і карманадлі (відбивні), і киселиця (страва з овочів), і лягер (вино), і москалик (оселедець), і макагіги (солодке), й інші мециї (делікатеси). Господиня годує нас і посміхається: «Ах, які ж ви клапаті!». А ми не дивуємося: клапаті, то й клапаті. Як виявилося, це хороший комплімент для мандрівників, мовляв, вітряні, нерозчесані. То ж з дикою природою на рандці (побаченні) були!
Почастували нас стравою і словом, понабивали ми перлин фольклору та діалектів у наші клапаті студентські голови і пішли далі манджати (мандрувати) та шукати нової пацалихи…

липня 24, 2010БУДНІ, Відносини, Доля, Загальне.

 Повсюди трублять, що наша країна втрапила в тенета суцільної економічної, фінансової та духовної кризи. Яке ж майбутнє ми залишимо своїм дітям та внукам? Ми все маємо,все в нас є; гори і море і родючі поля.Чому ж тоді Україна вимирає з шаленою швидкістю? Страшно стає, коли думаєш про своє майбутнє життя.
Може причина в тому,що нами керують люди,які до нашого етносу не мають жодного родинного відношення? Статистика стверджує,що українців в Україні майже 80 відсотків, то де ж наше пропорційне представництво у сферах влади?
Уже писали найкращі специ з Європи нам конституції і закони, були радниками при українській владі, уже прийняли нас у світову торгову організацію. А ми все ніяк не можемо оговтатись. Все жебраємо в буржуїв грошей, а криза лише посилюється, етнос хворіє і вимирає ледь доживши до пенсії. Необхідно шукати вихід. Потрібно зосереджено напружити мізки і прислухатись до поклику своїх сердець, до природного інстинкту самозбереження.
Боязливі люди мають боязливу мораль; вони славлять те, що ненавидять, вони боронять,те,що їх гнобить і неморальне стає їхньою мораллю. Безвартісне життя того батька, який своїм життям принизив життя дітей і внуків. Хто не здібний зрозуміти істини, що чужа,навіть добра мама не буде ріднішою за рідну, той втратив пошану до себе, до родичів своїх, до Батьківщини своєї. Син не може любити і поважати того чужинця, який убив батька і зґвалтував його матір.
Нація,яка складається з мільйонів збайдужілих “я”, не може мати віри в себе. З такої нації,як з пластиліну, спритні
кремлівські попи ліплять “єдіний руській народ”.Такі “я” живуть і виконують вказівки чужих авторитетів, бо поки що не виростили своїх і по неволі стають свідомим,а дехто свідомим рабом. І чим такий раб займає вищий щабель у суспільстві,чим більш освічений, тим більш ниций і потворніший. Українець, який любить Єрусалим, Ватикан і Московію
більше,як Київ має неприродну, неморальну, викривлену любов.
Доки Ми, Українці не почнемо з довір”ям ставитися до себе, доки не відродяться почуття національної гідності, не відновимо норми патріотичної моралі, доки не визначимо собі достойну ціну і не займемо відповідного місця в світі із
своїм самобутнім духовним обличчям, доті будемо ” стояти на колінах” перед чужими пророками,чужими синами, чужими вождями і вчителями.

липня 11, 2010День перемоги, Новини

ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЯМ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ!МИ ПАМЯТАТИМЕМО ПРО ВАС ВІЧНО!

СВЯТКУВАННЯ ДНЯ ПЕРЕМОГИ У ВОЛОВЦІ

Хореографічний колектив Центру позашкільної роботи і дитячої творчості на концерті, присвяченому 65 річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, районний будинок культури

Привітальна група з вихованців гуртків Центру позашкільної роботи і дитячої творчості разом з керівником Людмилою Чорней

Голова РДА В.В.Ковбаско, голова райради В.Култан, селищний голова М.Яремчук, ветарни війни та гості на мітинку біля Вічного вогню на меморіальному кладовищі в смт.Воловець

Воловчани вийшли на центральну вулицю щоб привітати ветаранів війни та взяти участь в урочистостях до 65 річниці Великої Перемоги

Голова Воловецької РДА В.В.Ковбаско, голова Воловецької районної ради В.М.Култан ідуть разом з колоною святковою ходою центральною вулицею селища Воловець

ФРОНТОВІ ДОРОГИ ВАСИЛЯ ПОЛАЖИНЦЯ


ФРОНТОВІ ДОРОГИ ВАСИЛЯ ПОЛАЖИНЦЯ
Часто в погожому надвечір’ї воскресають давно минулі роки, фронтові дороги, які вели В. В. Полажинця до перемоги. Пригадуються бойові епізоди, перед очима постають однополчани, бій, за який тоді Василь Васильович Полажинець із Завадки удостоївся першої бойової нагороди — ордена Черво-ної Зірки. Завтра фронтовику виповниться 84 роки.
… Того далекого 1944 року юнак і не знав, що так станеться. Після наймитування в Угорщині та тяжкої праці в поміщиків він буде доб-ровольцем, визволятиме свій край та народи Західної Європи від фашистського ярма. А цьому допоміг випадок. Обурені голодом, знущаннями наймити збунтувалися і на їх втихомирення із Дебрецена прибув загін жандармів. Знаючи про симпатії трудового люду до Росії, поміщицькі посіпаки вирішили позбутися ненадійних робітників, відправити їх на каторгу в табори.
На одній із залізничних станцій загули сирени. Радянські літаки почали бомбардування. У цій метушні Василю Полажинцю разом з Михайлом Маровдієм із Іршавщини та ще кільком їх побратимам вдалося втекти. Не дійшовши додому, в Нижніх Воротах він зустрів радянських воїнів і приєднався до них, став звя’зківцем 59 артилерійського полку.
І солдат йшов своєю дорогою-війни: форсував Одер, визволяв Польшу, а весну Перемоги зустрічав під Прагою у Чехословаччині.
… Під Моравською Остравою клекотів бій. Наші війська перейшли Одер і захопили плацдарм. Піхоті наказали вибити з окопів ворога, а артилеристам -— підтримати її вогнем. Василь Полажинець знаходився на передньому спостережному пункті й передавав команди корегувальників вогню. Раптом могутньою хвилею прокотилося «ура», й піхота пішла в атаку. Слідом за нею перейшли в захоплені окопи і зв’язківці. І ось тут почалося найскладніше, найнебезпечніше. Одержали наказ дати телефонний зв’язок на млин, де розмістився штаб полку: поруч з ним зайняли вогневі позиції батереї гаубиць. Фашисти зосереджувались для контратаки, а наші артилеристи були «сліпі» — без зв’язку вогонь із закритих позицій не поведеш. На спостережному пункті було кілька зв’язківців. Хлопці сміливі і, здавалося, наказ виконають швидко. Та вийшло інакше. Виявилося, що їх гримав під прицілом ворожий снайпер
Перший зв’язківець, який вискочив із траншеї, пробігши з десяток кроків, впав Другий навіть не встиг вийти з укриття. Загинув і третій.
— Ну, Василю, виручай, промовив офіцер, — До темряви чекати не можна — ось-ось підійдуть фашистські танки з піхотою і зімнуть наших. А позаду — Одер, усіх перетоплять. Найголовніше, як вийти з траншеї? Адже німецький снайпер не дрімає. Одну котушку з телефонним кабелем він узяв на плечі, другу -— в руки. Прикриваючи нею голову, вискочив з траншеї. Куля снайпера тут же вдарила по котушці, але не поранила зв’язківця. Німці почали обстріл з мінометів, та Василь був уже далеко й забезпечив зв’язок. За це він був нагороджений медаллю «За відвагу».
А потім були знову передова, бої. До нагород Василя Васильовича додався орден Слави Ш ступеня, а в кінці війни — медаль «За перемогу над фашистською Німеччи¬ною». Ось, здавалося, все. Незабаром він повернеться у рідні місця, стане до мирної праці за якою так скучили його руки. Та не так сталося., як гадалося. Друга світова війна з розгромом гітлерівської Німеччини не закінчилася. На Сході ще йшли кровопролитні бої з мілітаристською Японією. І В.В. Полажинець разом з бойовими товаришами із 59 артилерійського полку уже тут, на берегах Уссурі.
— Бої були важкі і кровопролитні, — розповідає фронтовик. — Та найбільше мене вразили японські камікадзе. Це — добровільні смертники, і досі, повірте, інколи сняться ті страшні кошмари. Камікадзе, щоб не здаватись нам у полон, ножами розпорювали собі животи і так помирали. Кров застигала у жилах наших солдатів, коли бачили та се. І хоч це були наші вороги, ми підсвідомо жаліли їх. Адже вони продали себе за гроші. Кожен із нас у душі проклинав ту, уже тричі прокляту війну.
Шістдесят п’ять років лежать між тим днем, коли Василь Васильович Полажинець пішов на фронт, і нинішнім. Та час не в змові стерти з пам’яті нелегкі дороги війни. Ветеран часто згадує про них, розповідає рідним, учням, онукам. Він впевнений, що недарма його товариші, однополчани, віддали найдорожче — своє життя, щоб ось так радісно і безтурботно лунав дитячий сміх, щоб продовжувалось людське життя.

липня 10, 2010Історія, Релігія, Свята

   12- го липня — Петра і Павла, свято, яке приходить до нас майже у зеніті літа. Повна його церковна назва — славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра і Павла.

Вони були учнями Ісуса Христа. Первоверховними їх називають тому, що вони більше від інших потрудилися у проповіді Христової віри. За євангельськими переказами, апостол Петро був старшим братом апостола Андрія, до зустрічі з Христом мав ім’я Симон. Разом із братом вони заробляли на хліб рибальством. Апостольським іменем Петро (із грецької — “камінь”, “скеля”) нарік його Христос, коли покликав за собою. Тому за церковною традицією апостол Петро сприймається мов той камінь, на якому була заснована церква. Петро першим із усіх апостолів повірив у божественне призначення Ісуса Христа і був особливо відданий Учителеві. Тим символічнішими є його відречення, а потім — щире розкаяння. Ісус простив його. Іменем Христа він зцілював хворих, воскрешав померлих. Останні роки присвятив проповіді Євангелія на Сході й Заході, за що був приречений на мученицьку смерть у Римі, де й похований недалеко від тріумфального шляху. І досі у вічному місті є Мамертинська темниця, у якій за наказом імператора Нерона було ув’язнено апостолів Петра і Павла, які одночасно прийняли мученицьку смерть — їх розіп’яли вниз головою. День їхньої страти і відзначається Церквою як день Петра і Павла.
Доля Павла, який залишив по собі 14 євангельських послань, була не менш драматичною. Він походив із секти фарисеїв, відзначався особливою освіченістю і, як свідчив згодом, гоніння на християн, переслідування учнів Христа було головною справою його життя. По дорозі у Дамаск, куди він ішов, щоб виявити і знищити всіх послідовників учення Христа, Савл (таким було його ім’я) осліп. Відчувши на собі велич Бога, Савл прийняв християнство і як апостол Павло засновував церкви, здійснював чудеса і своєю мученицькою смертю довів відданість Ісусу.
В Україні з Петровим днем пов’язувалося чимало повір’їв та звичаїв. На Петра вперше після посту дозволялося готувати молочні страви. У кожній хаті варили вареники з сиром, пекли мандрики — сирні бабки. За переказами, саме такими мандриками харчувався святий Петро, мандруючи по світу. Одного разу нахабна зозуля вкрала в апостола останню мандрику, за що була покарана: вдавилася нею і від того дня перестала кувати. Якщо ж зозуля кує і після Петра, то, за народним повір’ям, це віщує нещастя.
У книзі відомого етнографа Олекси Воропая “Звичаї нашого народу” знаходимо прецікаву легенду про те, як Петро, мандруючи з Ісусом по землі, людей парували. Якось побачили вони дівку, яка, обливаючись потом, жала жито. Інша ж — заснула собі в борозенці, замість того, щоб жнивувати. Далі — парубок жито косить, хоч і страждає від спеки. А його напарник ліг собі під возом і спочиває. От Петро і каже, що треба спарувати тих двох роботящих і двох лінивих. Та Бог заперечив: не можна цього робити, бо ж помруть з голоду. Відтоді й повелося, що коли чоловік роботящий, то жінку собі знаходить не вельми працьовиту і навпаки.
Після Петра у багатьох регіонах України вже починалися жнива, що й зафіксовано у петрівчанській пісні:
Минулася петрівонька.
Почались жнива,
Наробилася у полі,
Що ледве жива.

Святий Петро вважається покровителем рибалок і пастухів. Либонь звідси й народна назва розповсюдженої в Україні рослини — “Петрів батіг”. Так називають довгі, гнучкі, з ніжними небесно-блакитними квітами стебла цикорію. Цікаво, що попри свою декоративність “петрові батоги” не можна поставити в букет — одразу ж тратять колір і в’януть. Тож милуйтеся “петровими батогами” у лузі, в полі й не забувайте, що це ще й цінна лікарська сировина, а один із видів цикорію вирощується як салатна рослина.

липня 2, 2010БУДНІ, Влада і політика.

Сьогодні 2 липня 2010 року у Воловецькому управлінні житлово-комунального господарства представлено нового

керівника-Барнича Володимира Федоровича, який донедавна працював начальником Воловецького райвідділу МВС.

липня 1, 2010БУДНІ, Доля

Ця історія трапилася в одному із сіл Воловеччини в наші дні.  Лише змінено з етичних міркувань імена персонажів та деякі несуттєві моменти. В чомусь вона трагічна й повчальна, як і доля людини, котра прийшла в цей білий світ любити й сподіватися на щастя земне та потойбічне…
Так уже доля розпорядилася: на старість літ Лоцій та Олена залишилися без дітей. Син в Москві,на заробітках голову поклав, а донька виїхала на заробітки в оту країну, що на чобота схожа, де й пропала.
Отож, доживати віку Лоцію, теслі від Бога, та колишній учительці Олені довелося самотужки. Пенсія в обох невеличка, зате державна. Та й здоров’ям Всевишній не обділив. У свої 70 з гаком іще город обробляють, сяку-таку худобину та птицю тримають..
Їхня сільська хата на дві душі — не хата, а стадіон, як казав сам Лоцій. Є де розігнатися, була б лише причина. Втім, нагода для сімейного застілля знайшлася. Лоцій змайстрував собі… домовину.
— Хтозна, чи захочуть чужі люди, коли помру, її збивати, — сказав Олені, коли та зайшла в його куценьку майстерню й побачила «виріб». — Покладу на горище, нехай лежить. Вона їсти не проситиме. Та й нині такі часи, що за суху дошку треба добрий гріш викинути. Оце був у Воловці сусід Карпо. По вінок на могилу своїй Марці їздив, царство їй небесне. То заходив ото в спеціальний магазин. Там домовинами торгують. Казав, за одну просять більше як п”ятсот гривень. А це ж гроші! У мене ж дошки валялись. Ось і пішли в діло. Не домовина вийшла, а царське пристановище!
Лоцій погладив мозолястою долонею боковину віка й повів далі:
— Ми з тобою, Олено, прожили вік у біді, але не в сварці,в сякій-такій злагоді. Я на тебе ніколи руки не підняв. Бо ти в мене — хороша! Й не гнівайся цього разу, не сприймай мою затію як щось безглузде. Помирати рано чи пізно доведеться. Я буду першим на той світ вирушати, оскільки старший від тебе на цілих чотири роки. А коли так, то маєш мене поховати. Й домовина готова тобі клопотів зменшить. Ти ж її сама не змайструєш…
Лоцій задумався на хвилину. Потім витер мокрий і обтирсений лоб рукавом сорочки:
— Не дай, Боже, з тобою раніше захоче Всевишній зустрітися…. Хоча… Хоча такого не станеться. Тобі, Лєночко, ще мої літа треба догнати…
Олена ширше розчинила двері майстерні. Літнє,яскраве сонце вмить хлюпнуло в хатню прибудову щедру пригорщу вечірнього світла. Лоцій примружив очі, присів на ослінчик і, ніби вибачаючись перед самим собою, промовив:
— Ну, досить теревені розводити. Йди, жінко, та готуй вечерю. Я ось іще дещо підправлю й прийду до хати.
Олена зібралася було рушати з майстерні. Та чомусь уперше в житті на неї нахлинула образа. Як це так: Лоцій її хоче залишити на цьому світі? Вона повернулася до чоловіка очима:
— Чи ти з глузду з’їхав? Хто наперед собі домовину теше? Накличеш собі на голову біду. А чи тобі вже смерть привиділася? Якщо помремо, то разом. Облиш усе та нікому не розповідай, бо засміють або дурним зроблять…
Оте «дурним» і підкинуло трісок у полум’я. Лоцій схопився з ослінчика, мов ошпарений. Його обличчя стало схожим на спілий помідор.
— Іди геть! — закричав на Олену, мов на пустотливу дитину. — Іди та своїми справами займайся! Мене й без тебе нудить…
Олена важко зітхнула й пішла до хати. А старий заходився витягати домовину на горище. Обв’язав її мотузками й таки витягнув. Перепочив біля неї й буркнув раптово собі під ніс:
— Коли ти, жінко, така, то я й тутечки заночую…
Буркнув і, намостивши сіна в домовину, влігся в неї. «Ге, зручно буде до цвинтаря їхати», — подумки посміхнувся й… задрімав.
Олена тим часом приготувала вечерю й пішла в майстерню кликати чоловіка. Але майстерня була на замку. Обійшла обійстя, навіть у дровітню заглянула. Проте чоловіка ніде не знайшла. Злякалася не на жарт. Аж раптом угледіла приставлену до хати драбину. «Мабуть, корівоньці по сіно поліз», — подумала Олена. Й собі почала підніматися на горище по щаблях.
Вилізла. Крізь відчинені двері відразу вирізнила в сутінках … домовину. Придивилася пильніше… Боженьку… Лоцій лежить у ній, схрестивши на грудях натруджені руки. Ніби блискавка, вдарив біль у самісіньке серце. Світ захитався перед очима — й Олена полетіла з драбини долу…
Лоцій спросоння почув Оленин зойк, схопився з домовини, зліз із горища, і присів біля… мертвої дружини.
…Ховали Олену в Лоцієвій домовині. А наступного ранку вдівець майстрував іще одну труну. Тепер він знав, що вона буде тільки його…


© 2007-2015 В І Л -сайт для Воловецького району. | Працює на Wordpress наданий сервісом BLOG:NET.UA за підтрики Trip to Europe