Ця історія трапилася в одному із сіл Воловеччини в наші дні.  Лише змінено з етичних міркувань імена персонажів та деякі несуттєві моменти. В чомусь вона трагічна й повчальна, як і доля людини, котра прийшла в цей білий світ любити й сподіватися на щастя земне та потойбічне…
Так уже доля розпорядилася: на старість літ Лоцій та Олена залишилися без дітей. Син в Москві,на заробітках голову поклав, а донька виїхала на заробітки в оту країну, що на чобота схожа, де й пропала.
Отож, доживати віку Лоцію, теслі від Бога, та колишній учительці Олені довелося самотужки. Пенсія в обох невеличка, зате державна. Та й здоров’ям Всевишній не обділив. У свої 70 з гаком іще город обробляють, сяку-таку худобину та птицю тримають..
Їхня сільська хата на дві душі — не хата, а стадіон, як казав сам Лоцій. Є де розігнатися, була б лише причина. Втім, нагода для сімейного застілля знайшлася. Лоцій змайстрував собі… домовину.
— Хтозна, чи захочуть чужі люди, коли помру, її збивати, — сказав Олені, коли та зайшла в його куценьку майстерню й побачила «виріб». — Покладу на горище, нехай лежить. Вона їсти не проситиме. Та й нині такі часи, що за суху дошку треба добрий гріш викинути. Оце був у Воловці сусід Карпо. По вінок на могилу своїй Марці їздив, царство їй небесне. То заходив ото в спеціальний магазин. Там домовинами торгують. Казав, за одну просять більше як п”ятсот гривень. А це ж гроші! У мене ж дошки валялись. Ось і пішли в діло. Не домовина вийшла, а царське пристановище!
Лоцій погладив мозолястою долонею боковину віка й повів далі:
— Ми з тобою, Олено, прожили вік у біді, але не в сварці,в сякій-такій злагоді. Я на тебе ніколи руки не підняв. Бо ти в мене — хороша! Й не гнівайся цього разу, не сприймай мою затію як щось безглузде. Помирати рано чи пізно доведеться. Я буду першим на той світ вирушати, оскільки старший від тебе на цілих чотири роки. А коли так, то маєш мене поховати. Й домовина готова тобі клопотів зменшить. Ти ж її сама не змайструєш…
Лоцій задумався на хвилину. Потім витер мокрий і обтирсений лоб рукавом сорочки:
— Не дай, Боже, з тобою раніше захоче Всевишній зустрітися…. Хоча… Хоча такого не станеться. Тобі, Лєночко, ще мої літа треба догнати…
Олена ширше розчинила двері майстерні. Літнє,яскраве сонце вмить хлюпнуло в хатню прибудову щедру пригорщу вечірнього світла. Лоцій примружив очі, присів на ослінчик і, ніби вибачаючись перед самим собою, промовив:
— Ну, досить теревені розводити. Йди, жінко, та готуй вечерю. Я ось іще дещо підправлю й прийду до хати.
Олена зібралася було рушати з майстерні. Та чомусь уперше в житті на неї нахлинула образа. Як це так: Лоцій її хоче залишити на цьому світі? Вона повернулася до чоловіка очима:
— Чи ти з глузду з’їхав? Хто наперед собі домовину теше? Накличеш собі на голову біду. А чи тобі вже смерть привиділася? Якщо помремо, то разом. Облиш усе та нікому не розповідай, бо засміють або дурним зроблять…
Оте «дурним» і підкинуло трісок у полум’я. Лоцій схопився з ослінчика, мов ошпарений. Його обличчя стало схожим на спілий помідор.
— Іди геть! — закричав на Олену, мов на пустотливу дитину. — Іди та своїми справами займайся! Мене й без тебе нудить…
Олена важко зітхнула й пішла до хати. А старий заходився витягати домовину на горище. Обв’язав її мотузками й таки витягнув. Перепочив біля неї й буркнув раптово собі під ніс:
— Коли ти, жінко, така, то я й тутечки заночую…
Буркнув і, намостивши сіна в домовину, влігся в неї. «Ге, зручно буде до цвинтаря їхати», — подумки посміхнувся й… задрімав.
Олена тим часом приготувала вечерю й пішла в майстерню кликати чоловіка. Але майстерня була на замку. Обійшла обійстя, навіть у дровітню заглянула. Проте чоловіка ніде не знайшла. Злякалася не на жарт. Аж раптом угледіла приставлену до хати драбину. «Мабуть, корівоньці по сіно поліз», — подумала Олена. Й собі почала підніматися на горище по щаблях.
Вилізла. Крізь відчинені двері відразу вирізнила в сутінках … домовину. Придивилася пильніше… Боженьку… Лоцій лежить у ній, схрестивши на грудях натруджені руки. Ніби блискавка, вдарив біль у самісіньке серце. Світ захитався перед очима — й Олена полетіла з драбини долу…
Лоцій спросоння почув Оленин зойк, схопився з домовини, зліз із горища, і присів біля… мертвої дружини.
…Ховали Олену в Лоцієвій домовині. А наступного ранку вдівець майстрував іще одну труну. Тепер він знав, що вона буде тільки його…