podatokУкраїні пороблено, бо інакше її не роздирали б політичні чвари, тут не процвітав би вождизм, а українці не шукали б по закордонах кращого життя для себе та своїх дітей.

Пороблено людям, які упродовж двадцяти років не здатні обрати собі гідних гетьманів та щоразу ведуться на пустопорожні обіцянки національно-безідейних перекінчиків, підлабузників та їх нашпигованих мільярдами хазяїв.

Пороблено владі, яка вже наступного дня після тріумфального сходження на Печерські пагорби, намагається повернути собі витрачені на авансування виборців кошти, отримати кратні дивіденди, нишпорячи у напівпорожніх кишенях українців та згрібаючи навіть крихти із сусідських празникових столів.

Щоправда, за дозвіл бути «запорожцями» на чужому весіллі вітчизняна влада розраховується також не своїми кровними:  то кабальною орендою українських територій, то впровадженням «языковедения» у навчальних закладах, а то й замовними судами проти національних героїв.

Що не кажіть, а Україні пороблено, і з кожним наступним днем ці пороби перекидаються на все нові сфери суспільно-економічного життя, прогресують і загрожують стати визначальним фактором існування українців як нації та України як держави.

На своїй минулотижневій прес-конференції для звезених з усіх куточків країни журналістів Прем’єр-міністр значуще зауважив, що за три останні роки державний борг України зріс утричі і сягнув 316 млрд. грн. А це значить, наголосив Микола Азаров, що кожен наш громадянин винен кредиторам 7 тисяч гривень. Цікава арифметика. За логікою Прем’єра, українці просто зобов’язані віддавати кошти, які вижебрала влада. Байдуже яка – попередня чи нині діюча, бо насамперед принижує зовсім інший аспект цієї проблеми: брали чиновники, а розраховуватися повинен народ. Але ж, вибачте, якщо я ні у кого і нічого не позичав, то чому комусь щось маю повертати?

Десятки мільйонів українців щомісяця перераховують до бюджету податки навіть з мізерних за нинішніми мірками заробітків. Нас спонукають справно платити як за  «безкоштовні» освіту та медицину, так і за ліфти, що не працюють, за послуги, яких не надають, за «гарячу» воду кімнатної температури та за «чисту» холодну – чайного кольору, за невеличкі острівки асфальту посеред суцільних вибоїн на дорогах. Ми акуратно витягуємо із гаманців гривні та віддаємо їх одним бюрократам за проштамповані ними довідки, потрібні хіба що іншим бюрократам, – про те, що ходимо, дихаємо, живемо.

На мою думку, наша, представлена, як правило, політичними цвіркунами, держава так і не навчилася по-материнськи піклуватися про людей. А тому, скільки б нинішній Кабмін не переконував нас в ефективності змодифікованої спеціально для 80-ти відсотків населення соціальної підтримки, усе знову зведеться до одного і того ж – бідні й надалі дотуватимуть багатих.

Великі гроші за високий ранг, захмарні персональні пенсії на тлі 800-гривневих подачок, автівки за мільйони для міністерств і відомств у час, коли у скарбницях територіальних громад не вистачає коштів на інвалідні візки для знедолених краян. На думку деяких експертів, навіть за російський газ  чинна влада змусила українців заплатити двічі: уперше – частиною свого суверенітету, коли «здавала» Крим, а вдруге – грошима, коли підвищила тарифи.

Тонни купюр боргує держава Україна  різним міжнародним фондам, але її влада продовжує циганити «доляри» та «єврики». Учора – 2 мільярди від МВФ, завтра – удвічі, а то й утричі більше. Під заставу зарубіжним банкам вітчизняні чиновники зазвичай віддають власний народ – підвищують ціни, тарифи, пенсійний вік, вводять усе нові податки та збори, фактично переводячи мільйони незаможних українців у ранг злидарів.

«Раді б до раю, та борги не пускають…», – буцімто щиро зітхають державники та оперують мільярдними сумами виплат Росії, Штатам, Європі і навіть Фірташу та компанії. Ось тільки про розтриньканий кредит довіри людей, про нечесно відчужену у народу країну ніхто з можновладців –   ані словечка. То, може, й повертати не збираються?

Імена у свої сторінки історія завжди вписує або золотом, або дьогтем. Цікаво, яким же атраментом скористаються наші сучасники, занотовуючи у цю нетлінну книгу далеко не оптимістичні події перших двадцяти років незалежної, але й досі пострадянської України, оповідаючи про лихварську звичку української влади цього періоду – витрясати  останню копійчину зі своїх злидарів, аби чужі товстосуми були щедрішими?

Узагалі ж я ніяк не можу збагнути логіки Миколи Яновича. Працюючи на добровільних засадах у тіньових опозиційних урядах, він чи не щодня переконував українців, що будь-які зарубіжні кредити  для вітчизняної економіки зокрема і для країни в цілому є чи не найбільшим злом. Та як тільки Азаров опинився у високооплачуваному керівному кріслі, відразу іншої заспівав: «Ми нєпрілічно мало должни».

Чи то через те, що з будинку на Грушевського до грошей ближче, чи, може, тому, що й  Кабміну пороблено?

Олег ГРУШКОВИК.