Верецький перевал.

Верецький перевал.

З найдавніших часів так історично склалося, що Закарпаття було  об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу. Спершу його землі завойовували й дарували, а з народженням європейських націоналізмів питання власності Закарпаття перейшло з феодально-силової в  ідеологічну площину. Усі, хто претендував на ці території, змушені були відшукати або придумати історичну легітимізацію експансії. З цим завданням дуже ґрунтовно впоралася Угорщина.

 Спочатку вона створила героїчний міф переходу племен Алмоша і його сина Арпада через Верецький перевал. Згодом його підкріпила  вже неприховано таким же міфічним орлом-турулом, який нібито саме в Карпатах скинув Алмошеві меча. Це означало, що буцімто саме з карпатських хребтів починається Угорщина. Угорці відчутно асимілювали місцеве населення, намагалися зробити з нього gens fidelissima (лат. «найвірніший народ». – Ред.) та нав’язати йому бачення відмінної від українців  якоїсь «угро-русскості». Ця концепція виявилася такою дієвою, що навіть сьогодні, коли на Закарпатті за всіма законами вже мали б загоїтися постколоніальні рани, на місцевих замках відновлюють скульптури бронзових турулів, символів угорської державності, а також аж на кордоні з Львівською областю, на Верецькому перевалі біля Верб”яжа  споруджують пам’ятники на честь hanfoglalas, тобто віднайдення угорцями батьківщини.Взагалі-то кожна країна прагне зробити свою історію кращою, ніж вона була насправді, та героїзувати минуле. Така ситуація не оминула й середньовічної історії Закарпаття.Візьмемо, наприклад, питання приходу угорців на Закарпаття. Письмове джерело, у якому найдокладніше викладені ці події, – це хроніка «Ґеста гунґарорум» про походження угорців, написана на межі ХІІ–ХІІІ ст. н.е. анонімним нотаріалієм угорського короля Бейли ІІІ. У цьому творі наведена героїчна історія угорців: прохід їхніх племен на чолі з Алмошем біля Києва, розгром війська князя Олега, перехід через території, які потім увійшли до складу Галицько-Волинського князівства, та подальше проникнення на землі сьогоднішнього Закарпаття.Така історична канва задовольняла вчених різних країн. Угорців вона влаштовує тим, що тут змальовано славетний прохід їхніх пращурів через Закарпаття, під час якого нібито були завойовані городища Унґ (cу­­часний Ужгород) та Боржава (с. Варієво Берегівського району), а місцевий слов’янський князь Лаборець був страчений. Наших українських дослідників задовольняло інше: якщо угорці прийшли на ці території наприкінці ІХ ст. і вступили в збройні сутички з Лаборцем, то цим підтверджувався факт існування на той час закарпатського сло­­в’ян­­сь­кого князівства.

Однак на підставі археологічних даних вимальовується зовсім інша картина. На момент ймовірного приходу угорців укріпленого пункту на замковій горі не було. Друга імовірне розташування городища Унґ у селі Горяни, що під Ужгородом, де розташована славнозвісна церква-ротонда, яку деякі дослідники, аби пояснити існування городища Унґ, датують ІХ–Х ст. н.е. З результатів розкопок стало зрозуміло, що ніякого городища в Горянах узагалі не було і про існування тут центру князівства також говорити не можна, а тому «захоплене» угорцями городище Унґ є міфічним.

Інший укріплений пункт – Боржава, за даними Анонімуса, був здобутий військами Арпада, сина Алмоша, у 903 році після кількаденної облоги. Однак результати розкопок доводять, що Боржавське городище було зведено лише наприкінці ХІ ст. н.е. Тож і Боржаву угорці не могли здобути бодай лише тому, що в 903 році її просто не існувало.А це значить, що описаний в угорській хроніці збройний конфлікт між угорцями та слов’я­­нами надуманий, а князь Лаборець – легендарна особа, яка має залишатися виключно у міфах і художній літературі.

Не підтверджено І сам факт проходження угорців на чолі з Алмошем наприкінці ІХ ст. н.е. через територію Закарпаття. Імовірний маршрут, яким скористався вождь кочовиків, – це Дунайський коридор (територія між Південними Карпатами і Дунаєм), який номади використовували споконвіків.Міф про подолання племенами Алмоша Верецького перевалу серйозно спотворив історію. Адже загальноприйнятним стало зараховувати всі городища до слов’янських, а всі поховання кочовиків приписувати давнім уграм. Насправді це не так. Усі одиничні поховання і могильники номадів, які відносили до часів проникнення військ Алмоша на територію Закарпаття, виявилися щонайменше на 80 років старішими. У комплексах поховань наявні речі, яких аж ніяк не могли мати угорські воїни, тому що знайдені артефакти були виготовлені набагато пізніше, як, наприклад, арабські монети – дірхеми другої половини Х ст. н.е. Їх знаходження, призначення, а головне – датування і походження свідчать про належність цих знахідок не угорцям, а печенігам, які наприкінці Х ст. н.е. рухалися з Причорномор’я. Причому це було не просто переселення, а втеча від погрому доволі непопулярним маршрутом через незручний для кочовиків гірський перевал.Саме печеніги, а не угорці в Х ст. оселяються на території від Братислави до Закарпаття. Зарубіжні вчені у своїх роботах відзначають, що пам’ятки з цих земель характеризуються чимось неугорським, і пов’язують їх із кабарами, які приєдналися до племен Алмоша наприкінці ІХ ст. н.е. Знайдені  поховання кочовиків змушують переглянути ці тези й усвідомити, що ніякого переходу ні давніх угорців, ні інших племен через Верецький перевал у цей час не було, а пам’ятки, які увійшли в наукову літературу як суто угорські з початку Х ст. н.е., належать печенігам кінця цього самого сторіччя.Отже, на території Закарпаття у VІІІ–ІХ ст., незважаючи на значне слов’янське заселення, державне утворення (князівство) сформоване ще не було, а люди вели спокійний, розмірений спосіб життя до приходу печенігів. Відповідно не було й переходу угорських племен на чолі з Алмошем через Верецький перевал. Територія сучасного Закарпаття увійшла до складу Угорського королівства вже в ХІ ст., і угорська колонізація, ймовірно, відбувалася із заходу, а не зі сходу.