березня 14, 2012Відносини, Доля, Загальне, Історія, Край, Люди, Новини, Скандали

У невеликому закарпатському селі Куштановиця, розташованому неподалік від Мукачева, покоїться вельми шанована односельцями людина – в минулому простий колгоспний водій, потім депутат обласної ради Михайло Токар. Похований цей гідний чоловік біля церкви, яку на його ж кошти і побудували. На могилі завжди квіти. А на Воловеччині в його пам”ять на горі Цицька- передгір”ї  Темнатика, на відмітці 1212 метрів над рівнем моря височіє 8-ми метровий православний хрест, на замовлення “братви” зварений з труб і встановлений газовиками за допомогою гелікоптера в роковини смерті “авторитета”

Великим авторитетом користувався Михайло Токар серед земляків і був більш їм відомий як авторитет злочинного угруповання Геша.

В середині 90-х років серед кримінальних регіональних груп мукачівська братва, лідером якої був Токар, вважалася однією з найбільш серйозних. Мукачівці контролювали не тільки свою область разом з її адміністративним центром – Ужгородом, а й усі «виходи» на закордон. Подейкують, що всі підприємці від бізнесу і від криміналу, які мали справи в Словаччині, Чехії та Угорщини, платили Геші чималу данину.

Сам Геша, будучи простим водієм, почав свою «кар’єру» з автомобільного бізнесу – на початку 90-х років відкриття кордонів дозволило «ганяти» в Україну уживані і крадені іномарки. Потім Михайло Токар всерйоз зайнявся горілкою і скоро узяв під свій контроль усе виробництво спиртних напоїв в Закарпатті. Серед українських кримінальних авторитетів Геша займає особливе місце – з одного боку, він жодного дня не провів за гратами, а з іншого – вважався злодієм в законі, який виступав третейським суддею в кримінальній «громадськості» України. Одним з перших серед авторитетів Михайло Токар, який спочатку й рекетом не гидував, вирішує легалізувати свій бізнес. він організовує в Мукачеві ринок під назвою «ГІД» – абревіатура, що розшифровується як «Геша та інші». В цей же час Михайло Токар виганяє з рідної області сильну чеченське злочинне угруповання і стає одноосібним кримінальним господарем в Закарпатті. Звичайно, як і кожен український кримінальний «ПАПА», Михайло Токар був любителем спорту. Він створює в Мукачеві клуб греко-римської боротьби і через нього міцно тримає в своїх руках місцеву кримінальну молодь. До кінця 90-х років Михайло Токар став одним з найбагатших людей в Закарпатті.

У 1998 році Геша і сам вирішив зайнятися політикою – навесні його обирають депутатом Закарпатської обласної ради від Мукачева, але володарем депутатського мандата Михайло Токар був недовго. Двадцять п”ятого  грудня 1998, на саме католицьке Різдво, 36-річний Геша був убитий. Сталося це біля самого будинку авторитету.  При в’їзді в ворота власного обійстя машину Геші розстріляли впритул з автоматів Калашникова двоє невідомих. В нього випустили сорок куль, а потім добили двома контрольними пострілами в серце з чеських пістолетів. Смерть лідера викликала буквально шок серед закарпатських «братків», не менш були вражені і правоохоронці. До сих пір , подейкують, що свого часу за допомогою до Геші зверталися і високі столичні міліцейські чини. Провести в останню путь депутата обласної ради Михайла Токаря прийшло близько п’яти тисяч людей. За труною авторитету, з якої  лунали траурні марші /подейкують що на протязі 4о днів/ тяглася довжелезна вервечка дорогих автомобілів з київськими, російськими, словацькими та угорськими номерами.

Причини, які спонукали  «замовити» Гешу, достовірно не відомі. Існує версія, що кримінальні авторитети всіх мастей посварилися    через розподіл “гуманітарки”, яку масово надсилав весь світ  на Закарпаття під  час листопадової повені 1998 року…

Переглядаючи Закарпатські газети.

 

жовтня 1, 2011Відносини, Доля, Історія, Люди, РАЙОН

Факт нелегального переходу воловчан в СРСР у 1939-1941 роках давно чекає свого висвітлення. Кажуть таких закарпатських перебіжчиків в країну Рад було близько 5-ть тисяч. Звісно у цю цифру не входять ті, кого мадяри спіймали при перетині кордону й інтернували в табори.

…далі »

вересня 13, 2011Відносини, Доля, Люди, Новини

on 07.06.2011 by АлМаСЗалишити коментар

“Блукаючи”  в тенетах всесвітньої павутини Інтернету  “зовсім випадково” натрапив на статтю Івана Мокрянина “КДБ і Нижні Ворота”, в котрій згадується, що “13-річний Юрій Брецко з Латірки був засуджений на багато років за те, що під час демонстрації кінофільму випадково зірвав афішу. Заробляючи ордени та медалі, енкаведисти „розкрили” у Латірці „молодіжну націоналістичну організацію”, якої там просто не існувало. Причому у кожній райкомівській доповіді підкреслювалося, що українські буржуазні націоналісти помстилися місцевим комуністам за розстріл січовиків на Верецькому перевалі”. Цей факт мене надзвичайно зацікавив , адже  Юрія Брецко  я бачу кожен день. Отож без зайвих попередніх вступних розмов  вдалося мені поспілкуватися з Юрієм Федоровичем на тему “Ворог народу”  і ось яку правду я  здобув:

…далі »

вересня 3, 2010БУДНІ, Доля, Загальне, Люди

index.jpgОсь і знову  першовересень. Батьки  збиратимуть  дітей до  школи. Будуть казати їм гарні  підбадьорливі  слова. Лише ми з братом  знову  підемо до школи самі. Наша мама уже більше семи років  в Італії. До першого  класу я сама збирала братика разом з тіткою Марусею – маминою двоюрідною сестрою. Тато нас покинув через рік, як мама поїхала за кордон. Так ми і  живемо – самі по собі.

Цьогоріч я  закінчую школу. Не впевнена, що мама приїде навіть на мій випускний – здається, там, в Італії, у неї вже нова сім’я. А взагалі, мами не бачили ми вже три роки.

Ми вдячні їй за вислані гроші, одяг. Але нам так  не вистачає  її самої! Інколи,  заховавшись від брата, я  довго плачу. Знаю, що і Сергійко теж дуже, а, може, навіть  більше, ніж я,  сумує за мамою.

Я хочу звернутися через  інтернет до усіх  жінок, які покинули  своїх дітей: знайте, ніщо не замінить тепла і любові найрідніших людей, навіть гроші. Мамусю, повернися до нас, благаю! Як нам далі без тебе жити?

Світлана С.

Воловецький район.

вересня 2, 2010Доля, Новини, Пригоди

31.08.2010 (16:06)

На Ровенщине Skoda Octavia врезалась в отбойник, водитель погиб
На Ровенщине Skoda Octavia врезалась в отбойник, водитель погиб

Ужасное дорожно-транспортное происшествие произошло на трассе Киев-Чоп с 36-летним Иваном из Закарпатья. На легковом автомобиле Skoda Octavia он не справился с управлением и погиб на месте аварии…

Как сообщили корреспонденту UA-Reporter.com в ГУ МВД Закарпатской области, водитель из Закарпатья,с Воловца, управляя автомобилем Skoda Octavia, двигался в направлении Ровно.

Вблизи села Бабин Гощанского района он не справился с управлением и врезался в дорожное ограждение.

В результате ДТП водитель погиб на месте происшествия. Пассажир, 21-летний Назар из Ровенского района, получил закрытую черепно-мозговую травму и сотрясение головного мозга.

После оказания медицинской помощи его отпустили домой.

Все обстоятельства этой аварии выясняют следователи милиции, а работники ГАИ раз призывают водителей придерживаться правил дорожного движения и не превышать скорость, особенно в темное время суток.

липня 24, 2010БУДНІ, Відносини, Доля, Загальне.

 Повсюди трублять, що наша країна втрапила в тенета суцільної економічної, фінансової та духовної кризи. Яке ж майбутнє ми залишимо своїм дітям та внукам? Ми все маємо,все в нас є; гори і море і родючі поля.Чому ж тоді Україна вимирає з шаленою швидкістю? Страшно стає, коли думаєш про своє майбутнє життя.
Може причина в тому,що нами керують люди,які до нашого етносу не мають жодного родинного відношення? Статистика стверджує,що українців в Україні майже 80 відсотків, то де ж наше пропорційне представництво у сферах влади?
Уже писали найкращі специ з Європи нам конституції і закони, були радниками при українській владі, уже прийняли нас у світову торгову організацію. А ми все ніяк не можемо оговтатись. Все жебраємо в буржуїв грошей, а криза лише посилюється, етнос хворіє і вимирає ледь доживши до пенсії. Необхідно шукати вихід. Потрібно зосереджено напружити мізки і прислухатись до поклику своїх сердець, до природного інстинкту самозбереження.
Боязливі люди мають боязливу мораль; вони славлять те, що ненавидять, вони боронять,те,що їх гнобить і неморальне стає їхньою мораллю. Безвартісне життя того батька, який своїм життям принизив життя дітей і внуків. Хто не здібний зрозуміти істини, що чужа,навіть добра мама не буде ріднішою за рідну, той втратив пошану до себе, до родичів своїх, до Батьківщини своєї. Син не може любити і поважати того чужинця, який убив батька і зґвалтував його матір.
Нація,яка складається з мільйонів збайдужілих “я”, не може мати віри в себе. З такої нації,як з пластиліну, спритні
кремлівські попи ліплять “єдіний руській народ”.Такі “я” живуть і виконують вказівки чужих авторитетів, бо поки що не виростили своїх і по неволі стають свідомим,а дехто свідомим рабом. І чим такий раб займає вищий щабель у суспільстві,чим більш освічений, тим більш ниций і потворніший. Українець, який любить Єрусалим, Ватикан і Московію
більше,як Київ має неприродну, неморальну, викривлену любов.
Доки Ми, Українці не почнемо з довір”ям ставитися до себе, доки не відродяться почуття національної гідності, не відновимо норми патріотичної моралі, доки не визначимо собі достойну ціну і не займемо відповідного місця в світі із
своїм самобутнім духовним обличчям, доті будемо ” стояти на колінах” перед чужими пророками,чужими синами, чужими вождями і вчителями.

липня 1, 2010БУДНІ, Доля

Ця історія трапилася в одному із сіл Воловеччини в наші дні.  Лише змінено з етичних міркувань імена персонажів та деякі несуттєві моменти. В чомусь вона трагічна й повчальна, як і доля людини, котра прийшла в цей білий світ любити й сподіватися на щастя земне та потойбічне…
Так уже доля розпорядилася: на старість літ Лоцій та Олена залишилися без дітей. Син в Москві,на заробітках голову поклав, а донька виїхала на заробітки в оту країну, що на чобота схожа, де й пропала.
Отож, доживати віку Лоцію, теслі від Бога, та колишній учительці Олені довелося самотужки. Пенсія в обох невеличка, зате державна. Та й здоров’ям Всевишній не обділив. У свої 70 з гаком іще город обробляють, сяку-таку худобину та птицю тримають..
Їхня сільська хата на дві душі — не хата, а стадіон, як казав сам Лоцій. Є де розігнатися, була б лише причина. Втім, нагода для сімейного застілля знайшлася. Лоцій змайстрував собі… домовину.
— Хтозна, чи захочуть чужі люди, коли помру, її збивати, — сказав Олені, коли та зайшла в його куценьку майстерню й побачила «виріб». — Покладу на горище, нехай лежить. Вона їсти не проситиме. Та й нині такі часи, що за суху дошку треба добрий гріш викинути. Оце був у Воловці сусід Карпо. По вінок на могилу своїй Марці їздив, царство їй небесне. То заходив ото в спеціальний магазин. Там домовинами торгують. Казав, за одну просять більше як п”ятсот гривень. А це ж гроші! У мене ж дошки валялись. Ось і пішли в діло. Не домовина вийшла, а царське пристановище!
Лоцій погладив мозолястою долонею боковину віка й повів далі:
— Ми з тобою, Олено, прожили вік у біді, але не в сварці,в сякій-такій злагоді. Я на тебе ніколи руки не підняв. Бо ти в мене — хороша! Й не гнівайся цього разу, не сприймай мою затію як щось безглузде. Помирати рано чи пізно доведеться. Я буду першим на той світ вирушати, оскільки старший від тебе на цілих чотири роки. А коли так, то маєш мене поховати. Й домовина готова тобі клопотів зменшить. Ти ж її сама не змайструєш…
Лоцій задумався на хвилину. Потім витер мокрий і обтирсений лоб рукавом сорочки:
— Не дай, Боже, з тобою раніше захоче Всевишній зустрітися…. Хоча… Хоча такого не станеться. Тобі, Лєночко, ще мої літа треба догнати…
Олена ширше розчинила двері майстерні. Літнє,яскраве сонце вмить хлюпнуло в хатню прибудову щедру пригорщу вечірнього світла. Лоцій примружив очі, присів на ослінчик і, ніби вибачаючись перед самим собою, промовив:
— Ну, досить теревені розводити. Йди, жінко, та готуй вечерю. Я ось іще дещо підправлю й прийду до хати.
Олена зібралася було рушати з майстерні. Та чомусь уперше в житті на неї нахлинула образа. Як це так: Лоцій її хоче залишити на цьому світі? Вона повернулася до чоловіка очима:
— Чи ти з глузду з’їхав? Хто наперед собі домовину теше? Накличеш собі на голову біду. А чи тобі вже смерть привиділася? Якщо помремо, то разом. Облиш усе та нікому не розповідай, бо засміють або дурним зроблять…
Оте «дурним» і підкинуло трісок у полум’я. Лоцій схопився з ослінчика, мов ошпарений. Його обличчя стало схожим на спілий помідор.
— Іди геть! — закричав на Олену, мов на пустотливу дитину. — Іди та своїми справами займайся! Мене й без тебе нудить…
Олена важко зітхнула й пішла до хати. А старий заходився витягати домовину на горище. Обв’язав її мотузками й таки витягнув. Перепочив біля неї й буркнув раптово собі під ніс:
— Коли ти, жінко, така, то я й тутечки заночую…
Буркнув і, намостивши сіна в домовину, влігся в неї. «Ге, зручно буде до цвинтаря їхати», — подумки посміхнувся й… задрімав.
Олена тим часом приготувала вечерю й пішла в майстерню кликати чоловіка. Але майстерня була на замку. Обійшла обійстя, навіть у дровітню заглянула. Проте чоловіка ніде не знайшла. Злякалася не на жарт. Аж раптом угледіла приставлену до хати драбину. «Мабуть, корівоньці по сіно поліз», — подумала Олена. Й собі почала підніматися на горище по щаблях.
Вилізла. Крізь відчинені двері відразу вирізнила в сутінках … домовину. Придивилася пильніше… Боженьку… Лоцій лежить у ній, схрестивши на грудях натруджені руки. Ніби блискавка, вдарив біль у самісіньке серце. Світ захитався перед очима — й Олена полетіла з драбини долу…
Лоцій спросоння почув Оленин зойк, схопився з домовини, зліз із горища, і присів біля… мертвої дружини.
…Ховали Олену в Лоцієвій домовині. А наступного ранку вдівець майстрував іще одну труну. Тепер він знав, що вона буде тільки його…

червня 20, 2010Віра, Доля, Загальне.

  • ;Одним із найбільш трагічних періодів в історії християнської церкви на Закарпатті були 40-50 рр. ХХ ст. Войовничий атеїзм, який намагалася втілити у життя правляча верхівка КПРС, оголошувався державною ідеологією. Існування альтернативного світобачення заборонялося, проти нього боролися каральні органи. Щоб послабити і усунути вплив церкви та духівників на суспільну свідомість радянський режим вдався до репресій. Під приціл органів потрапили представники всіх без винятку релігійних культів, в тому числі й духовенство Церква-некрополь М.І. Пирогова (Церква-усипальниця).православної церкви.

29 червня 1945 р. в Москві був підписаний договір між урядами СРСР та Чехословаччини про Закарпатську Україну, яка ввійшла до складу Радянського Союзу. Згідно рішення Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. у складі УРСР була утворена Закарпатська область. На засіданні Священного Синоду РПЦ від 22 жовтня 1945 р., під головуванням патріарха Московського і всієї Русі Алексія І було вирішено питання про приєднання Мукачево-Пряшівської єпархії до РПЦ [1].

Необхідно зауважити, що незважаючи на важливість досліджуваної проблеми та її актуальність у зв’язку з реабілітацією жертв політичних репресій, тема обмеження діяльності православної церкви в радянський час залишається малодослідженою. Серед публікацій, що написані на архівних документах та заслуговують на увагу слід відзначити книгу О.Довганича та О.Хланти „У жорнах сталінських репресій…”, де автори на широкому джерельному матеріалі висвітлили питання радянських репресій на Закарпатті проти духовенства греко-католицької, православної, римо-католицької та інших церков [2].

Джерельною базою досліджуваної нами теми стали документи, що зберігаються у фондах архіву Державного архіву Закарпатської області, Управління Служби Безпеки України в Закарпатській області, єпархіальних, монастирських та церковних архівів.

Після ліквідації греко-католицької єпархії і розгортання масової боротьби проти її духовенства, радянська влада звернула свою увагу й на діяльність православної церкви, ставлячи собі за мету обмежити вплив церкви на суспільство, у якому повинен був панувати лише атеїзм.

Згідно звіту уповноваженого ради по справам православної церкви при Раді Міністрів СРСР по Закарпатській області П.Лінтура на території області станом на 7 лютого 1946 р. діяло 7 монастирів і 11 скитів. Загальна кількість православних вірників складала 142 тис. чоловік [3].

Першою жертвою радянської влади серед православного духовенства на Закарпатті став колишній адміністратор Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії ігумен Феофан (Сабов). 14 червня 1946 р. в с.Затишне (Тошнадь) Берегівського р-ну Закарпатської області ігумена Феофана та його брата о.Петра було вбито радянськими солдатами.

Ігумен Феофан (Сабов)
Ігумен Феофан (Сабов)

В історичній науці існують дві версії щодо вбивства ігумена Феофана, дехто говорить про сплановану акцію НКДБ [4], інші твердять, що це був звичайний злочин військових [5]. Другу версію підтверджує стаття в газеті „Закарпатська Україна” від 26 липня 1946 р. У статті „Із зали суду. Вбивць до розстрілу” вказувалося: „Перед трибуналом стали звинувачені: Пушкар Григорій Васильович, Ванюшкін Володимир Петрович, Коровін Андрій Семенович, Сергеєв Петро Юхимович, Дергач Михайло Михайлович. Вони зробили злодійський вчинок – вбивство з метою пограбування братів Сабових Феофана і Петра. Безпосередніми вбивцями були Пушкар і Ванюшкін. Розглянувши справу, військовий трибунал засудив до розстрілу Г.Пушкаря і В.Ванюшкіна. Інші підсудні, як безпосередні підсобники здійсненого злочину, засуджені до різних строків тюремного ув’язнення від 8 до 10 років. Селяни, які були присутніми на процесі, гарячими схваленнями зустріли вирок військового трибуналу” [6]. Поховали братів 18 червня 1946 р. на кладовищі Липчанського монастиря [7].

о.Петро Сабов
о.Петро Сабов

Після вбивства Мукачівського греко-католицького єпископа Теодора (Ромжа) у січні 1948 р. три архієреї Західної України, а саме Станіславської, Дрогобицької і Мукачівської єпархій РПЦ – єпископи Антоній, Михайло та Нестор звернулися до Хрущова з листом, де засуджували тактику боротьби з греко-католиками. Наведемо лист з урахуванням сучасних лексичних та орфографічних норм. „Дорогий і вельмишановний тов. секретар ЦК КП(б)У Микита Сергійович! Ми, православні єпископи Західної України і Закарпатської області, вирішили звернутися до Вас із слідуючим листом.

Ми, відповідаючи перед великим Патріархом всієї Русі за розвій молодої православної церкви по західних землях України і Закарпаття, занепокоєні фактом, що дуже зашкодив православ’ю.

А саме. Всім уже відомий упланований органами МДБ по Закарпатській області напад на тамошнього єпископа католицької Церкви Теодора Ромжу восени 1947 року. Коли від побоїв чотирьох синьошапошників єпископ не помер, то ті самі придумали наступне. Повідомили міську лікарню, що, мовляв, автомашина наїхала на підводу, де їхав єпископ і ще шість священиків. Хворих привезли до лікарні, до єпископові стало легше, він, як заявили свідки, попросив вина і викурив папіросу. Побоюючись компрометації, органи МДБ наказали уколом отруїти єпископа Теодора. Одна медсестра зі східних областей це зробила, не допускаючи нікого з місцевої медичної обслуги. Після уколу єпископ з криком помер.

Ми бачимо, що це нашкодило православ’ю і обуренням наповнило всіх, навіть православне населення Закарпаття і Західної України.

Просимо дуже Вас, дорогий Микито Сергійовичу, щоб для доброго цілого СРСР, для слави нашого уряду, для позитивної пропаганди комунізму, що є захисником миру і демократії, припинити подальший натиск органів МДБ на рештки католицької церкви, тому що маємо надію злучитись з ними незабаром.

Вдячні вам за дотеперішню опіку і допомогу. Бажаємо Вам в цей ювілей 30-х роковин Української РСР многих літ” [8].

До речі, неясними залишаються реальні причини зміщення єпископе Нестора з посади правлячого архієрея Мукачівської єпархії РПЦ. Чи не тому, що він був одним із авторів цитованого вище листа М. Хрущову?

Крім убитого ігумена Феофана (Сабов) з кінця 1944 до 1956 р. за антирадянську пропаганду і агітацію було засуджено 13 православних священиків та монахів, один із них помер у місцях позбавлення волі.

23 листопада 1944 р. службою „Смерш” в Хусті був затриманий священик Є.Якуб. У постанові на арешт вказувалося, що Є.Якуб в травні 1944 р. у Хусті був завербований німецьким офіцером контррозвідувального органу „Абвертрупп” в якості агента і співпрацював з ним до жовтня 1944 р. [9]. На допиті 23 листопада 1944 р. Є.Якуб повідомив, що у 1939-1941 рр. – він працював чиновником єпархіального управління в Хусті [10]. На допитах Є.Якуб відкидав звинувачення в резидентській діяльності, наголошуючи на тому, що змушений був співробітничати з німцями під загрозою арешту. 23 березня 1945 р. „Смерш” передав справу Є.Якуба опергрупі першого управління КДБ УРСР в м.Ужгород. Після додаткового розслідування слідчі прийшли до висновку, що матеріалів для передачі справи до суду недостатньо. 28 січня 1945 р. міра затримання була змінена на підписку про не виїзд [11]. 9 березня 1945 р. Є.Якуб помер. За відсутністю складу злочину прокуратура припинила справу, 15 жовтня 1992 р. його реабілітували.

На початку квітня 1947 р. у Будапешті радянськими органами держбезпеки був заарештований протопресвітер М.Попов, який у 1941-1943 рр. був адміністратором православної церкви в Угорщини. Його звинуватили у співпраці з фашистами та агітації проти СРСР. 9 вересня 1947 р. Закарпатський обласний суд засудив його до 25 років виправно-трудових таборів. Для відбуття покарання М.Попова відправили до Воркути, Комі АРСР. 19 жовтня 1955 р. із табору Мордовської АРСР він написав скаргу в Москву, у якій повідомляв, що у вересні того року був звільнений достроково і клопотав у справі повернення до Угорщини [12]. Даних про повернення в Угорщину М.Попова не виявлено і подальша його доля не відома. Реабілітований у 1992 р.

1 вересня 1948 р. було заарештовано священика Г.Бедзіра, 1900 р. народження, з с.Чумальово Тячівського р-ну. Із 1936 р. він проживав у с.Свобода Берегівського р-ну, де за угорського режиму виконував обов’язки уповноваженого сільського комітету [13]. Під час обшуку в нього виявили фотоапарат, бінокль, друкарську машинку та декілька книг. Г.Бедзіра звинувачували в тому, що він проводив серед селян агітацію спрямовану проти колгоспного ладу, вихваляв іноземних імперіалістів [14]. 16 листопада 1948 р. було винесено вирок, у якому вказувалося, що Г.Бедзір, „работая православным священником в селе Свобода, Береговского округа и занимаясь в своем кулацком хозяйстве, 1946-1947 гг., будучи враждебно настроенным к Советской власти и колхозному строю, среди населения села проводил антисоветскую агитацию против Советской действительности и колхозного строя”[15]. За вироком суду Г.Бедзіра було засуджено на 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав [16]. Покарання відбував у м.Брянськ (Росія). 8 квітня 1955 р. Верховний Суд УРСР зменшив міру покарання з 10 до 6 років і 7 місяців позбавлення волі і в результаті відбуття ним цього терміну з-під варти Г.Бедзіра звільнили. Реабілітований 11 березня 1992 р. [17].

1 лютого 1949 р. органами МДБ був заарештований священик І.Ілечко. У постанові на арешт від 21 січня 1949 р. вказувалося, що І.Ілечко разом з адміністратором православної церкви М.Поповим проводив серед духовенства антирадянську агітацію та намагався використовувати православне духовенство в боротьбі з СРСР [18]. Під час обшуку у нього було вилучено газети та книги, які мали антирадянський зміст. На допиті 11 лютого 1949 р. І.Ілечко заявив, що винним себе визнає частково. Він погоджувався з тим, що дійсно серед вірників говорив, що вчення марксизму-ленінізму є антирелігійне, що більшовики переслідують релігію та вважав, що встановлення радянської влади явище тимчасове. У свою чергу І.Ілечко відкинув звинувачення в агітації, спрямованої на зрив міроприємств радянської влади [19]. За вироком суду І.Ілечка було засуджено на 25 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав [20]. Покарання відбував у с.Долинське Карагандинської області Казахської РСР. Звільнений 5 січня 1955 р., реабілітований 17 квітня 1991 р. [21].

6 квітня 1951 р. був заарештований ієромонах Юстин (Сідак). Його звинуватили в ворожому ставленні до радянської влади, хоча на допитах він заперечував свою антирадянську та антикомуністичну діяльність. 17-18 липня 1951 р. відбулося судове засідання, на якому о.Юстин (Сідак) відкидав усі пред’явлені йому звинувачення, але Закарпатський обласний суд присудив йому 10 років виправно-трудових таборів з поразкою в правах на 5 років і конфіскацією майна. Для відбуття покарання його відправили в Унженський табір на станцію Сухобезводна колишньої Горьківської області Росії. 7 червня 1956 р. о.Юстина (Сідака) звільнено з ув’язнення. Помер 21 жовтня 1992 р. Реабілітований 16 вересня 1992 р. [22].

Ієромонах Юстин  (Сідак)
Ієромонах Юстин (Сідак)

 

31 липня 1951 р. був заарештований священик с.Червеньово, засновник та ктитор православного жіночого монастиря в с.Домбоки Мукачівського р-ну І.Карбованець. У постанові на арешт вказувалося: „В роки угорської окупації Закарпаття під час богослужінь систематично у своїх проповідях робив наклеп на радянську дійсність, радянську країну і комуністичну партію” [23]. Слідчі звинуватили о.І.Карбованця в агітації проти колгоспної системи, в закликах допомагати угорській владі, в зберіганні антирадянської літератури релігійного змісту [24]. Заарештований своєї вини не визнавав і відкидав усі звинувачення. 11 жовтня 1951 р. обласним судом засуджений на 25 років таборів і відправлений у с.Хром-Тау Новоросійського району Актюбінської області Казахської РСР. Звільнений 9 січня 1955 р. Помер 21 червня 1977 р. [25]. Реабілітований 1991 р. [26].

о.І.Карбованець
о.І.Карбованець

 

За співпрацю з „антинародними бандами” на початку 50 рр. ХХ ст. були заарештовані і притягнені до судової відповідальності представники православного чернецтва. 23 травня 1952 р. органами КДБ заарештовано Вікентія (Ороса), 1901 р. народження, з с.Іза Хустського р-ну [27]. 25 липня 1952 р. його засуджений воєнним трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу по ст. 20-54-1 „а” УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів, з поразкою у правах на 5 років і конфіскацією майна. Пізніше міру ув’язнення зменшили до 5 років. о.Вікентія звинуватили в тому, що він мав у 1949 р. зв’язки з „бандою Пилипця”. На судовому засіданні він сказав, що зустрічався з бандитами випадково і під загрозою розправи змушений був співпрацювати. Звільнений 29 червня 1955 р., в ув’язненні перебував 3 роки 1 місяць і 6 днів. У вироку прокурора від 13 травня 1992 р. вказувалося, що ні в яких насильницьких акціях проти громадян Орос не брав участі та засуджений безпідставно [28]. Реабілітований у 1992 р.

Ієромонах Вікентій (Орос)
Ієромонах Вікентій (Орос)

 

30 травня 1952 р. заарештований ієромонах Йов (Гашпар), 1911 р. народження, з Воловця. 25 липня 1952 р. засуджений воєнним трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу за ст. 20-54-1 „а” УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів, з поразкою у правах на 5 років і конфіскацією майна. 8 червня 1955 р. міра покарання змінена до 5 років ув’язнення без поразки у правах. о.Йова звинуватили в тому, що у 1949 р. інформував бандитів про дії органів безпеки, допомагав продуктами та інше [29]. Звільнений 11 липня 1955 р. В ув’язненні перебував на протязі 3 років 1 місяця і 11 днів. Реабілітований 1992 р.

13 червня 1952 р. був заарештований ієромонах Даміан (Бонь), 1895 р. народження, з с.Монастирець Хустського р-ну. 25 липня 1952 р. засуджений воєнним трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу по ст. 20-54-1 „а” УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів, з поразкою у правах на 5 років і конфіскацією майна. Пізніше строк скорочено до 5 років. Звинуватили ієромонаха Даміана в тому, що він у 1949-1951 рр. передавав бандитам продукти харчування і переховував їх у каплиці на кладовищі монастиря. 14 серпня 1954 р. помер в місцях позбавлення волі [30]. Реабілітований 1992 р.

23 травня 1952 р. був заарештований за зв’язок з бандитами у с.Дубове Тячівського р-ну, послушник Св.Дмитріївського скиту Ю.Фарковець, 1922 р. народження, з с.Копашнево Хустського р-ну. За аналогічними звинуваченнями 20 червня 1952 р. було заарештовано монахиню Копашнівського скита Іоанна Богослова Магдалину (Шелемба) з с.Широкий Луг Тячівського р-ну [31]. Заарештовані на допитах показали, що були змушені мовчати про зв’язки з бандитами під загрозою фізичної розправи. 17 липня 1952 р. військовий трибунал прикордонних військ МДБ Закарпатського округу засудив Ю.Фарковця до 25 років, а монахиню Магдалину (Шелемба) – до 10 років таборів із поразкою в правах на 5 років і конфіскацією майна. Засуджених звільнено у 1955 р. Реабілітовані 1992 р.

11 січня 1956 р. органи КДБ заарештували ієромонаха Іларіона (Сідлара). У постанові на арешт вказувалося, що ієромонах Іларіон в 1954-1955 рр. виготовляв і надсилав на адресу партійних органів листи антирадянського змісту з терористичними погрозами представникам радянської влади і комуністичної партії [32]. 13 січня 1956 р. ієромонах Іларіон на допиті заявив, що у 1954 р. з газет довідався, що радянська влада проводить неправильно антирелігійну роботу, грубо відноситься до священиків, обмежує їх діяльність та порушує права. Боротися з даними несправедливостями він вирішив за допомогою анонімних листів [33]. 5 березня 1956 р. Закарпатський обласний суд засудив ієромонаха Іларіона (Сідлара) до 6 років таборів із поразкою в правах на 3 роки і конфіскацією майна. Відбував покарання в Дубравтаборі МВС у Мордовській АРСР. 10 лютого 1960 р. його звільнили з ув’язнення [34]. Реабілітований 16 листопада 1991 р.

 

Радянська атеїстична система боролася не лише з окремими представниками релігійного культу, а й з чернечими громадами. Так за поданням уповноваженого ради у справах РПЦ по Закарпатській області А.Шерстюка 27 січня 1953 р. благочинний монастирів архімандрит Матвій (Вакаров) склав проект об’єднання монастирів і скитів. Згідно цього документу централізація чернечих громад повинна була відбутися таким чином: в Св.Миколаївський чоловічий монастир (с. Іза-Карпутлаш) переводилися скити із Городилова і Колесарова; у Теребельський монастир – із Бедевлі і Дубового; у Мукачево при єпископській резиденції – із Дубрівки; у Липчанський – із с.Іза, Горбків, Приборжавського; у Чумалівський – із Драгова, Копашнова, Углі; жіночі монастирі на Чернечій горі в Мукачеві і Домбоках планувалося залишити самостійними [35]. Таким чином із 18 монастирів і скитів залишилося б 7. Але досить поміркована пропозиція архімандрита Матвія (Вакаров) була відхилена, репресивна машина розпочала свій рух.

 

Першим кроком з боку радянської влади стала ліквідація у 1950-1951 рр. скитів у Колочаві-Горб, Батьові та при єпископській резиденції в Мукачеві [36]. 8 вересня 1952 р. єпископ Мукачево-Ужгородський Іларіон видав наказ такого змісту: „1. Св.Іоанно-Предтечинський скит що при с.Дубрівка, як такий ліквідовується і приписується до приходської церкви с.Дубрівка як філіал; 2. Настоятеля скиту ігумена Феодосія призначаю настоятелем приходу в с.Дубрівка з обов’язком реєстрації в Уповноваженого” [37], у цьому ж році скоротили чоловічий скит у Колесарьові [38]. 23 травня аналогічний наказ був прийнятий і щодо жіночого скиту в с.Іза [39].

У 1957 р. А.Шерстюк розробив документ, що стосувався обмеження діяльності православних монастирів на Закарпатті [40]. У ньому йшлося, що усіма засобами потрібно не допустити зростання чернецтва в області. Для виконання цього завдання пропонувалося провести наступні міроприємства: 1) єпископ повинен заборонити настоятелям приймати в монастирі і скити послушників без його дозволу; 2) обласне управління міліції має заборонити проживати в монастирях без прописки; 3) обмежити проведення відпустів в монастирях [41]; напередодні великих релігійних свят проводити масову політичну роботу, в період свят зобов’язані працювати кінотеатри, будинки культури, спортивні заклади; 5) звернутися до Ради по справам РПЦ, щоб вплинули на патріархію з приводу скорочення монастирів і скитів [42].

 

У жовтні 1958 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила низку постанов, спрямованих на ліквідацію монастирів. Так, постанова № 1259 зобов’язувала Ради Міністрів союзних республік у 6 місячний строк вивчити питання скорочення монастирів [43]. Постанова № 1160 рекомендувала встановити підвищені ставки податку із земельних ділянок монастирів. До монастирів заборонялося приймати осіб, яким не виповнилося 30 років [44].

 

На виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1958 р. „Про монастирі в СРСР” і постанови Ради Міністрів УРСР „Про монастирі в УРСР” та рішення № 626 виконкому Закарпатської обласної ради від 17 листопада 1958 р. „Про православні монастирі” районні виконкоми прийняли відповідні рішення. Хустський райвиконком 13 грудня 1958 р. постановив обмежити землекористування монастирів, зайві землі передати колгоспам району. Наприклад, Миколаївському чоловічому монастирю (с.Іза-Карпутлаш) із площі 22,26 га землі залишити 1 га; Богородицькому жіночому (с.Липча) із площі 42,21 га землі залишити 3,5 га; Троїцькому чоловічому скиту (м.Хуст-Городилово) із площі 4,5 га землі залишити 1 га; Богословському жіночому скиту (с.Копашново) із площі 9 га землі залишити 2 га; Михайлівському жіночому скиту (с.Драгово) із площі 12 га землі залишити 1 га [45].

 

Аналогічне рішення прийняв і Тячівський райвиконком 19 лютого 1959 р. За яким, Преображенському чоловічому скиту (с.Теребля) із площі 4,6 га землі залишити 1 га; Вознесенському жіночому скиту (с.Чумалево) із площі 7,10 га землі залишити 1,5 га; Успенському жіночому скиту (с.Угля ) із площі 2,10 га землі залишити 1 га; Предтечинському жіночому скиту (с.Бедевля) із площі 3,4 га землі залишити 1 га [46].

 

Як вже вказувалося, монастирі та скити обкладалися державою податками, як грошовими так і натуральними. Кожного року настоятель складав звіт, у якому фіксувалися всі прибутки і видатки монастиря, зміни в чисельності жителів, кількість будинків. У одному із листів на ім’я уповноваженого ради у справа РПЦ при Раді Міністрів СРСР по УРСР Г.Пінчука у 1958 р. А.Шерстюк писав: „Відомості про прибутки монастирів вважаю заниженими. В прибуток і видаток монастирі не враховують продукцію, яку одержали від свого господарства і витрати для власних потреб” [47].

 

Ліквідація монастиря чи скиту готувалася ретельно і прискіпливо. Уповноважений особисто проводив розмови з ченцями чи черницями, пояснюючи політику уряду і партії. Про кожний монастир складався окремий документ, куди вносилися списки жителів монастиря, їх родичів та близьких. У довідці про жіночий скит в Приборжавському А.Шерстюк повідомляв: „Враховуючи певні трудності, за яких буде проводитися ліквідація скиту, необхідно, щоб, партійні і комсомольські організації провели політичну пояснюючу роботу серед селян оточуючих сіл” [48].

У 1959 р. ліквідовувалися монастирів і скити в с.Іза-Карпутлаш, м.Хуст-Городилово, Копашново, Драгово [49]. Приміщення передавалося колгоспам „Червоний партизан” і „40-річчя Жовтня”, ченці і черниці переводилися в інші монастирі. У цьому ж році припинили своє існування скити в Приборжавському [50], Бедевлі та жіночий монастир у Домбоках [51].

Згідно звіту уповноваженого ради С.Олеоленка станом на 1 січня 1961 р. в Закарпатській області залишилося 1 чоловічий монастир (Теребля) і 3 жіночі монастирі (Липча, Чумальово, Мукачево) у яких проживало відповідно 13 і 290 чоловік [52]. На початку травня 1961 р. прийнято рішення про закриття чоловічого монастиря в Тереблі [53].

24 червня 1961 р. Закарпатський облвиконком ухвалив постанову, що ліквідовувала Липчанський монастир. Хустському райвиконкому доручалося вирішити питання про працевлаштування монахинь та влаштувати у будинки престарілих непрацездатних осіб. Земля, будинки та інше майно передавалися обласному відділу освіти для використання їх під школу-інтернат [54].

Діяльність православних храмів радянське керівництво допускало з метою контролю за релігійним життям, а також для створення враження про дотримання свободи совісті в СРСР. Священнослужителів змушували до співробітництва. Головна мета комуністичної діяльності полягала в атеїстичному вихованні населення, особливо молоді. Для цього часто обмежувалась робота служителів православної церкви і монастирів. Підрив економічних засад релігійних діячів полягав у конфіскації земельних угідь і будівель. Постанови Ради Міністрів СРСР “Про монастирі в СРСР” зобов‘язували скоротити земельну власність монастирів. Заборонялося використовувати найману працю в кустарних майстернях і будувати будь-які споруди без відома райвиконкомів. Щоб послабити економічну силу і місіонерський вплив ченців радянська влада націоналізувала всі землі і приміщення, збудовані самими ж монахами, вони змушені платити за своє проживання орендну плату. Радянський репресивний режим діяв підло і жорстоко щодо представників релігійного культу. Всі засуджені до різних строків ув’язнення були невинні в пред’явлених їм звинуваченнях. По-перше, до возз’єднання Закарпаття з УРСР всі засуджені були громадянами інших держав і на них не поширювалося радянське законодавство. По-друге, злочини, які, були інкриміновані православним священикам і монахам, були необґрунтовані та фальсифіковані. Наприклад, у 1960 р. було заарештовано настоятеля чоловічого Св.Преображенського монастиря в с.Теребля Тячівського р-ну архімандрита Веніаміна (Керечанин). Його звинуватили в спекуляціях з краденим парафіном і засудили строком на 1 рік ув’язнення.

Отже, в 40-50 рр. ХХ ст. православне духовенство на Закарпатті, як і греко-католицьке та протестантське стало жертвою каральної системи, яка намагалася підкорити собі церкву та її вірників, ставлячи собі за мету атеїзувати населення й зробити його сліпою маріонеткою в своїх руках.

Данилець Ю.

червня 20, 2010БУДНІ, Випадки, Доля

а я всё пью

а я всё пью

Дивлячись на цю маленьку, худеньку жіночку, на її чорні запалі очі, відчуваєш, як вістря жалю коле серце. Та в народі кажуть, що ті, хто не жаліє своїх дітей, не заслуговує на співчуття.
Вона дружина і мати. Дружина і мати, яка відмовилась бути берегинею дому і добровільно віддала всю себе «зеленому змію». В занедбаній оселі чекають на маму троє малих дітей. Хлопчик і дівчинка ходять у садочок, а старшому сину сім років. Любов до випивки повністю витіснила з серця материнські почуття. Вона загубила їх, як підкову на крутих поворотах. Горе-мати не дуже переймається тим, чи вдягнута і нагодована дітвора. Галину Н. із Воловця  більше турбує, де випити. Проте грошей, щоб купити горілки, не мала, тому шукала нагоди, щоб в когось щось поцупити, а згодом виміняти на самогон.
На початку  року вона завітала до сусідів. Пригледіла, що  хата не замкнена. Певно, господиня відлучилася на грядки, а дверей не зачинила. Галя цим радо скористалася. Вона зайшла до помешкання сусідки. Нишпорячи по закутках, знайшла заощадження господині. 220 гривень поклала в свою кишеню. У холодильнику побачила качку і її забрала. Ще познімала алюмінієві кришки з каструль і прожогом вискочила надвір.
Працівники міліції швидко спіймали неждану візитерку. Так горілка завела її на криву стежку. У листопаді відбувся суд. Жінку за крадіжку засудили до 4 років позбавлення волі, але вона була звільнена від відбуття покарання з умовою, якщо протягом одного року не вчинить нового злочину.
Напутні слова, щоб одумалася, не доходили — це як об стіну горохом. І вже в січні 2005 року знову скоїла крадіжку.
Того дня до Галини прийшла односельчанка і давня приятелька Валентина. Рада чи ні вона була гості, але з’явився добрий привід, щоб перехилити одну-дві чарчини.
— Давай, жінко, став щось на стіл! — радіючи нагоді випити, командував чоловік.
Миттю знайшлася сяка-така закуска і «пузирьок». Так само миттєво бутилочка й спорожніла. Поки Валентина балакала з чоловіком, господиня десь зникла. Були у неї на те свої причини. Знаючи, що розмова затягнеться надовго,  пішла до Валентини додому. Хата була зачинена- вирвала скобель і зайшла всередину. Шукати щось цінне не мала часу, тому брала все, що потрапляло під руку.
Поласилась на металевий казан та резинові калоші. Вийшовши, на вулиці побачила металеву драбину, закинула її на плечі і понесла до свого односельчанина. За драбину і казанка він заплатив 10 гривень, стільки ж «вторгувала» за нові калоші, які продала знайомій. Задоволена проведеною операцією, прийшла на власне подвір’я.
— Де ти була? — зустріла її питанням Валентина.
— А до подруги забігала…
Жінки ще кілька хвилин погомоніли і розійшлися. Побачивши вдома, що її пограбовано, Валентина одразу запідозрила недавню колегу по чарці.
Жага до спиртного вдруге привела молоду жінку на лаву підсудних. Суд знову лояльно поставився до долі багатодітної матері. Зважаючи на те, що матеріальні збитки (105 гривень) повністю відшкодувала і, здавалося б, щиро розкаялась, її знайома забрала позовну заяву. Злодійку відпустили. Але, як виявилось згодом, щирого каяття у неї було, як кіт наплакав. Тому, що незабаром знову скоїла крадіжку.
… Випити хотілось, а грошей, як завжди, не було. Вирішила піти до оселі місцевого підприємця, щоб дещо поцупити. Вона вже неодноразово заходила до Василя С., коли отримувала гроші на дітей, за продуктами, тому добре знала, де зберігається товар та денна виручка. Але у гараж неможливо було проникнути: двері завжди замкнені, а у маленьке віконечко жінка пролізти не могла. Тоді вона вирішила взяти з собою семирічного сина. Хлопчик вліз через кватирку у гараж, забрав майже 250 гривень і віддав матері. Проте вона не встигла їх використати за призначенням.
Проти жінки, якій горілка давно замінила власних дітей, знову порушена кримінальна справа. На цей раз на судовому засіданні будуть згадані всі попередні злочини, їй «світить» понад 5 років позбавлення волі. Відбуваючи покарання у в’язниці, Галину примусово лікуватимуть від алкоголізму (за свідченням судово-наркологічної експертизи  вона страждає хронічним алкоголізмом другого ступеня). Кажуть, дітей будуть доглядати свекор та свекруха.
Жінка сама поламала власне життя і долі своїх дітей, обравши горілку. Шкода, що тридцятиріччя вона зустрічатиме за гратами.

червня 19, 2010Випадки, Доля, Загальне, Люди, Пригоди

image370.jpgВ минулому,2009 році, у Воловці було реконструйовано транспортну розв”язку, в народі так зване “кільце”. Діаметр цього “кільця” було розширено з 6-ти до 9-ти метрів,через що звужено транспортну полосу на 3-и метри.

Останнім часом часто доводиться чути нарікання автомобілістів,що “кільце” зробилося аварійнонебезпечним,через занадто крутий поворот. Багато хто пророкував, що рано чи пізно, на ньому будуть аварії. Так і трапилось 19.06.2010р. Дві іномарки не розібравшись в ситуації,хто з них головний. Водії “К” і “Ч” не пропустили один одного ,зіткнулися на транспортній розв”язці, після чого автомобіль підприємця -лісника залишився без передка, а інший автомобіл,мабуть теж  підприємця “К”, пролетівши 30м, завис на деревах над урвищем річки Вича.

image368.jpgАвтомобіль ремонту не підлягає.

Дякуючи Богу, на цей раз обійшлоя без жертв.


© 2007-2015 В І Л -сайт для Воловецького району. | Працює на Wordpress наданий сервісом BLOG:NET.UA за підтрики Trip to Europe