Ф.Росоха – ієромонах Феодосій.

У 1939-1941 рр. в Волівці і Мукачеві діяла розвідувальна група ієромонаха Феодосія (Ф. Росоха), який працював православним священиком у Канорі Свалявського району, а потім Воловці. Про прихід угорців у Воловець 15 березня 1939 р. він згадував: „Цілих два тижні я переховувався, а потім все-таки змушений був вийти на люди. Адже я був священиком і мав певні обов’язки. Як тільки я зайшов у село, мене тут же взяли і стали гнати поперед себе” [17, 12]. Головне, що не сподобалося угорцям, це те, що ієромонах Феодосій (Росоха) не хотів привітати їх промовою від православної громади. Його взяли під домашній арешт, з обов’язком відмічатися в сільській жандармерії кожного дня о 9 годині ранку і о 9 вечора. У жовтні 1939 р. він написав листа командиру радянських прикордонників, в якому виявив бажання добровільно допомагати їм. Цього листа передали П. Беца та І. Мадяр. Священик отримав підпільне ім’я Данило і повинен був кожного місяця 20 числа передавати розвідувальні зведення. Отриману таємну інформацію носили на той бік кордону П. Кобрин та І. Мадяр. Згідно отриманих завдань ієромонах Феодосій (Росоха) роз’їжджав по всій Угорщині і збирав матеріали [18, 12].

Група одержала завдання здобути карту залізничної сітки, графік руху поїздів та повідомляти про рух військових частин до кордону. До групи був залучений піднотар села Воловець І.Овсак, який в 1944 р. загинув в концтаборі Дахау. Він забезпечував членів групи різними бланками та посвідченнями, щоб вони могли пересуватися по всій країні. В Мукачеві групі допомагав В. Іванчо, який працював на пошті, службовець телеграфу з Мукачева І. Шепа, лікар М. Моцков [30, 76].

Кожен мав своє завдання: наприклад Копча слідкував за пересуваннями військ на залізниці та їх озброєння, документами залізниці, картами, М. Моцков – лікував підпільників. У Мукачеві в єпархіальному управлінні о. Феодосій завжди зустрічався кожного числа місяця з В. Іванчо, що передавав здобуті дані. На початку вересня 1940 р. група отримала завдання здобути дві уніформи угорських офіцерів у чині підполковника та майора. Це обмундирування було згодом використано радянськими підпільниками для перевірки „лінії Арпада” [19, 12]. В травні 1941 р. частина групи потрапила в засідку і була заарештована. Угорці жорстоко ставилися до заарештованих. Спочатку ієромонаха Феодосія (Росоха) відвезли до Ужгорода, де постійно допитували за допомогою тортур. 27 червня 1941 р. його відправили до Будапешту до військової в’язниці „Моргіткерут” [12, 12]. У згаданій в’язниці о. Феодосій пробув 6 місяців, 13 листопада 1941 р. переведений до м. Вац. 15 травня 1943 р. військовий трибунал засудив ієромонаха Феодосія (Росоха) на довічне ув’язнення з позбавленням політичних прав, (пізніше замінено на довічне ув’язнення). З Вацу ув’язненого перевезли до Комарно, а потім до концтабору Дахау в Німеччині. 13 членів групи засуджено на різні строки [30, 77]. Після звільнення з табору ієромонах Феодосій (Росоха) залишив чернецтво, згодом одружився і переїхав до Ужгорода [21, 6].

Гашпар-ієромонах Йов.

30 травня 1952 р. заарештований ієромонах Йов (Гашпар), 1911 р. народження, з Воловця. У 1926 р. закінчив шість класів школи, потім продовжив навчання в Свалявській гімназії. У 1930–1932 рр. проходив дійсну військову службу у чехословацькій армії. У 1934 р. вступив послушником до Свято-Преображенського монастиря в Тереблі, де 1936 р. прийняв чернецтво. У 1936–1940 рр. навчався в монастирській школі в Високих Дечанах (Югославія) [37]. За антифашистську діяльність його заарештовано німцями, у 1941 р. перебував у концтаборі. Цього ж року втікає до партизанів, де перебував до 1945 р., у цьому році повертається до Чехословаччини [38]. У 1946–1952 рр. працював священиком у селах: Ганичі Тячівського р-ну, Кваси Рахівського р-ну, Новоселиця Між-гірського р-ну. 25 липня 1952 р. засуджений військовим трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу за ст. 20-54-1 «а» УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів, з ураженням у правах на п’ять років і конфіскацією майна. 8 червня 1955 р. міра покарання змінена до п’яти років ув’язнення без ураженням у правах, о. Йова звинуватили в тому, що у 1949 р. інформував бандитів про дії органів безпеки, допомагав продуктами та ін. [39]. Звільнений 11 липня 1955 року. В ув’язненні перебував 3 роки 1 місяць і 11 днів. Реабілітований 1992 року.

Сідак-ієромонах Юстин.

6 квітня 1951 р. був заарештований ієромонах Юстин (Сідак). Його звинуватили у ворожому ставленні до радянської влади, хоча на допитах він заперечував свою антирадянську та антикомуністичну діяльність. Із протоколів відомо, що Юстин (Сідак) народився 14 жовтня 1918 р. у с. Збини Воловецького р-ну в багатодітній сім’ї лісоруба. Навчався в духовній семінарії у м. Срем-ські Карловці в Югославії, на богословському факультеті Белградського університету та духовному училищі в Будапешті [26]. 22 вересня 1946 р. висвячений єпископом Нестором (Си-дорук) у сан священика. У 1946–1947 рр. — чернець Свято-Пантелеймонівського скита в м. Хуст-Колесарово [27].

17–18 липня 1951 р. відбулося судове засідання, на якому о. Юстин відкидав усі пред’явлені йому звинувачення, але Закарпатський обласний суд присудив йому 10 років виправно-трудових таборів з ураженням у правах на п’ять років і конфіскацією майна. Для відбуття покарання його відправили в Ун-женський табір на станцію Сухо-Безводна колишньої Горьківської області Росії. 7 червня 1956 р. о. Юстина звільнено з ув’язнення. Помер 21 жовтня 1992 року. Реабілітований 16 вересня 1992 р. [28].

Андрій та Микола Горбалі.

Завдяки батькам змалечку пам’ятаю історію краю, його фольклор. Хоч і було мені чотири роки, коли наше сімейство змусили покинути рідний Воловець Горлицького повіту на Краківщині, та до подробиць знаю, як і чим жили односельці. Зрештою, долі “евакуйованих” часто-густо подібні. Режисери переселення добре знали: аби замести сліди за русинами, треба навернути їх на іншу віру і знищити святині. Гучним акордом драми стало брутальне вигнання з єпископської кафедри у Перемишлі Йосафата Конциловського. Моя родина також не уникла поділу на греко-католиків і православних. Останні врешті легковірно піддалися компартійно-радянській пропаганді. Не слід забувати, що до 1927 року лемки поголівно були греко-католиками. Потім, коли російські священики, втікачі від революції, опинилися на Заході, їм удалося місцевих навернути до своєї віри. Тоді майже весь Воловець перейшов на православ’я. З’явилася нова церква, в яку запросили батюшку (у лемківському діалекті завжди сталий наголос на передостанньому складі). Той мав незвичне для тутешніх священиків довге волосся, заплетене в косу, розмовляв російською. Селяни майже не розуміли його, та пояснювали це власним неуцтвом. Москвофільські тенденції виявилися домінуючими. Парафіянами старої дерев’яної церкви лишилися кілька родин, серед яких був Андрій Горбаль — мій батько. Його мати, брати і сестри уже ходили на проповідь до попа, бо здавалося, що той розмовляє такою мовою, якою написано Біблію.

Мабуть, якби не це та не згадка про російських вершників, які, повертаючись на баских конях після Першої світової війни додому через Карпати, частували аборигенів білим пшеничним хлібом, навряд чи б люди повірили у молочні ріки з медовими берегами, які нібито чекають у СРСР.

— Ваша родина теж сподівалася потрапити на багаті села?

— Бабця і мої дядьки з сім’ями впевнені були, що матимуть багато землі, худоби. Майор НКВС агітував виїжджати з Лемківщини і розказував про щасливе життя в колгоспах, де всі спільно працюють, а доробок чесно розділяють між собою; де навіть мед з колгоспної пасіки роздають порівну. Так моїй бабусі це запало в голову, що одним із аргументів їхати в Росію було: “Там мед дають”. Кажуть, один господар із Волівця перед виселенням розглядав карту і тикав пальцем десь коло Москви: “Їдьмо туди. Там наша земля”.