ЗАКАРПАТТЯ.

http://vinnica.info/upload/images/MAPyzgorod.gif

Закарпаття – це чудовий край з мальовничими ландшафтами, які приваблюють туристів не тільки з України, а й з усього світу. Це край з всесвітньо відомими мінеральними джерелами, край садівництва і виноградарства.
Закарпаття – це край “зеленого золота” – лісів, садів і виноградників, край мальовничих гір і долин, багатих цілющими мінеральними джерелами.
Своєрідна краса природи, м’який клімат, курорти й архітектурні пам’ятники, чудесні літні і зимові маршрути, зручні шляхи сполучення – усе це зробило область краєм масового туризму. Щорічно область відвідує багато іноземних туристів.

Карта  Закарпаття

Закарпатська область має розвинуту промисловість, сільське і лісове господарство. Далеко за межами області відомі закарпатські вина, мінеральні води, продукція лісової і деревообробної промисловості, художні вироби з дерева та інше.
Закарпатська область розташована на південно-західних відрогах зелених Карпат, у границі з чотирма країнами (Угорщина, Польща, Румунія, Словаччина), вона є тут воротами нашої держави. Через її територію здійснюються важливі транспортні зв’язки України з багатьма європейськими державами.
Через гірські перевали Ужоцький, Веречанський, Воловецький(Бескидський), Торунський та Яблуницький(Ясінянський) Закарпатська область сполучена залізницями та шосейними дорогами з іншими областями України.
Чотири п’ятих Закарпаття займають гори. Клімат області помірно-континентальний, пом’якшений близькістю Атлантичного океану. Майже половина Закарпаття вкрита лісами, які є багатством краю. Над поясом лісів розташовані полонини – субальпійські і альпійські луки. Багатий і різноманітний рослинний і тваринний світ області.
Цікава і історія Закарпаття.

Герб  Закарпаття

Закарпатська область з її лісистими горами і швидкими ріками, з потопаючими в садах і виноградниках, обновленими містами і селами, історичними пам’ятниками, курортами і будинками відпочинку є одним із найкрасивіших куточків України.
Це одне з небагатьох унікальних місць, які цікаві для туристів у всі сезони. Взимку Закарпаття приваблює своїми чудовими гірськолижними курортами, термальними водами, зимовими базами відпочинку, а в інші сезони – своїми зеленими лісами, чистим повітрям, мінеральними джерелами, надзвичайно величною красою Карпатських гір, полонин і привітністю закарпатських людей.
Отже, якщо ви тут ще не були – приїжджайте і ви не пошкодуєте!

Положення, кордони

Закарпаття — це єдина частина України, розташована за головним карпатським хребтом, яка входить до обсягу паннонського басейну, а тим самим єднає Україну з цією частиною Сер. Европи; сполучення з Україною полегшують численні карп. провали. З другого боку, уздовж півд. краю Карпат та р. Тиси (Мармароська котловина) проходить шлях, який в’яже Закарпаття із Словаччиною і Чехією на зах. та з Семигородом і Молдавією на сході. Таке переходове положення вплинуло на те, що Закарпаття входило впродовж ряду століть до складу держ. організму, що посів ядро паннонської низовини, — Угорщини, та сприяло схрещуванню на Закарпаття різних політ. і культ. впливів. Проте, Закарпаття не лежало на головних шляхах і було надто мале, щоб відіграти більшу ролю, і тому становило лише крайню провінцію Угорщини, в складі якої не творило навіть однієї адміністративної одиниці, але входило до складу ряду жуп (Мармарош, Уґоча, Берег, Унґ, Земплин, Шариш, Спиш), що простягалися ще далі на південь й обіймали частини угорської, словацької й румунської етнографічної території. До 1919 р. під Закарпаттям розуміємо лише ту частину Угорщини, в якій жили українці (тому поширена назва «Угорська Русь», «Угорська Україна»), а її межами були етнографічні межі з румунами й угорцями на півдні та словаками на заході; в цих етнографічних межах Закарпаття Обіймає 15 600 км².

1919 p., після відділення Закарпаття від Угорщини, створено з основної частини Закарпаття окрему автономну країну в межах Чехо-Словаччини, т. зв. «Підкарпатську Русь» або «Карпатську Україну»; невелику частину Закарпаття, положену на південь від Тиси і в сточищі р. Вишевої (Мармарощина), приділено до Румунії, а зах. частину — Пряшівщину — до Словаччини. Проте до Карп. України прилучено вузьку смугу угорської етнографічної території з метою поширити її територіальну базу й увійти у володіння важливою повздовжньою залізницею (Кошиці — Чоп — Хуст— Рахів), що сполучала Закарпаття із рештою Чехо-Словаччини і з Румунією. Стан Закарпаття в 1918—38 pp.:

Територія в км² Людність в тис. (в 1930 р.)
Карп. Україна в етнографіч межах 11400 616
Пряшівщина 3500 118
Закарпаття в межах Румунії 700 26
Разом етнографіч Закарпаття 15 600 760
Карп. Україна в політ. межах 12 600 725

В межах Чехо-Словаччини Закарпаття мало дуже важливе геополітичне значення як поміст, який в’язав Чехо-Словаччину з Румунією, а тим самим був територіяльною віссю т. зв. Малої Антанти та одночасно відділяв Угорщину від Польщі. Нині геополіт. значення Закарпаття для СРСР, також для України, полягає в тому, що тут СРСР входить безпосередньо на територію Сер. Наддунайської Европи.

З 1938 р. межі Карпатської України зазнали кількох змін. Після віденського арбітражу Карпатська Україна обіймала лише етнографічну територію без м. Ужгорода і Мукачева (11 100 км2 і 552 000 меш.); адміністративна одиниця Закарпаття в межах Угорщини (1939—44) була зменшена ще на територію з м. Севлюш, Тячів і Солотвина, натомість її збільшено на зах. коштом Словаччини (територія 1050 кмі 41 000 меш.). Таким чином Закарпаття в межах Угорщини 1939—44, за статистикою 1941, обіймало 12 060 км² і мало 622 000 мешканців. Закарпаття в межах УРСР обіймає ту саму територію, що й в межах Чехо-Словаччини, збільшену на півд. зах. територією навколо с. м. т. Чоп і становить окрему адміністративно-територіяльну одиницю — Закарп. обл. (12 800 км² і 929 000 меш. на 1956 р.)

[ред.] Природа

Закарпаття охоплює дві різні геогр. країни — Потиську низовину (її тепер називають також Закарп. низовиною) та частину Сх. Карпат. Потиська низовина обіймає 15% Закарпаття і становить собою алювіяльну, легко хвилясту, часто підмоклу рівнину, з острівними вулканічними горами. Разом з підгір’ям Карпат це найбагатша частина Закарпаття завдяки корисному рельєфові і кліматичним умовам та найкращим на Закарпаття ґрунтам. Карпати мають на території Закарпаття типову для Сх. Карпат смугову будову, що полягає в чергуванні повздовжніх високих гірських смуг з нижчими повздовжніми заглибинами. На Закарпаття вони виступають в напрямі з півд. на півн.: 1) Вулканічні Укр. Карпати разом з підгір’ям, відділені вузькою 2) Внутрішньою Карп. долиною і Мармароською улоговиною від високого 3) Полонинського Бескиду, в свою чергу відділеного 4) Сер.-Карп. улоговиною від розкиненої на півн. 5) високої смуги Сер. Бескиду, Високого Бескиду і Ґорґанів. Найбільше на сх. висунену частину Закарпаття займають Гуцульські Альпи. Ці повздовжні смуги перетинають поперечні притоки Тиси і сполучають усю країну в одне ціле. Зах. Закарпаття (Пряшівщина) входить здебільша до складу Низького і Зах. Бескиду.

[ред.] Клімат

Клімат Закарпаття помірковано-континентальний; завдяки Карпатам, що охороняють Закарпаття з півн., він тепліший від ін. частин України, положених в такій самій геогр. ширині. Клімат зокрема сприятливий на низовині й підгір’ї та дозволяє на культуру садів і винограду, а навіть деяких субтропічних рослин (температура Ужгороду на висоті 132 м: в січні —3,1°С; в липні +20,1°С; 770 мм опадів); в горах клімат змінюється залежно від висоти (напр., Ясіння на висоті 652 м — в січні —7,7°С, в липні +16,9°С, 1 030 мм опадів). Ще більше впливає висота на рослинність, яка поділяється на ряд смуг: лісостеп, рослинність на низовині, підгірська смуга до 400 м, нижча і вища смуга лісів та смуга полонин із субальпійською рослинністю (див. Карпати).

В. Кубійович

[ред.] Праісторія та рання історія

Найстаріші археологічні знахідки на території Закарпаття походять з неолітичної доби бл. 4 000 pp. до Хр. Це Буківська культура, що виявляє деяке споріднення з Трипільською культурою центр. України. Вже за часів неоліту із Закарпаття йшов експорт обсидіянових виробів до Галичини. Проміжне геогр. положення Закарпаття та його природні багатства (зокрема соляні копальні гор. Потисся) здавна притягали на Закарпаття різних завойовників. При цьому первісне населення Буківської культури залишилося на місці як субстратна верства. У бронзову добу (2 тисячоліття до н.е.) на Закарпаття починається металеве виробництво (мечі, ножі, серпи, сокири), що його пов’язують з приходом трако-дракійських племен з Семигороду. В останніх віках до Хр. Закарпаття опанували кельти, що прибули із зах.; вони принесли з собою залізну культуру. Із сх. кочових народів прибули до наддунайської улоговини спершу іранці (скити та сармати-язиґи), а в 1 тисячолітті н.е. тюрки (гуни, авари) і угро-фінські -мадяри — угорці. У 2 ст. сусідня Дакія (Семигород) стала рим. провінцією, і через Закарпаття проходили шляхи рим. купців. В добу мандрівки народів Закарпаття окупували германські племена; вандали перейшли на Закарпаття з Галичини в кінці 2 ст.; рештки ґотів (ґепіди) трималися в сусідньому Семигороді до 10 ст.

Слов. колонізаційний процес охопив Закарпаття приблизно від 2 ст. і відбувався через карп. перевали. Археологічні досліди виявили, що низинні частини Закарпаття мали у 8—9 ст. досить густе хліборобське населення, яке в той час було радше півд., ніж сх. слов’янами та, мабуть, належало до племени білих хорватів, що простяглося обабіч Карпат. Тільки згодом, відірване від півд.-слов. пня угорцями й румунами та постійно доповнюване допливом укр. поселенців з другого боку Карпат (цей переселенський рух тривав віками аж до 19 ст.), населення Закарпаття було ступнево і непомітно інкорпороване до сх. слов’янства. Слов’яни басейну гор. Тиси та Семигороду перебували під владою аварів (6—8 вв.), а потім входили до складу Болгарського царства (9—10 вв.). У зв’язку із занепадом болгарської держави Закарпаття перейшло у другій пол. 10 ст. до сфери впливів Київ. держави. Літопис відзначає участь білих хорватів у війнах київ. князів проти Візантії та похід Володимира Великого на білих хорватів у 992 р. З того часу на Закарпаття закріплюється назва «Русь».

[ред.] 11 — 15 ст.

Використовуючи усобиці, що виникли в Київ. державі по смерті Володимира В. (1015), король Стефан І прилучив Закарпаття до Угорщини, а його син Емеріх дістав титул «князя русинів». З того часу до поч. 20 ст. Закарпаття постійно перебувало у складі угорськ. держави, становлячи її прикордонну область на півн. Через Закарпаття проходила оборонна смуга з укріпленнями, т. зв. засіки; залоги оборонців складалися переважно з слов.-руського автохтонного населення («Руська Мархія»). Тат. наїзд на Угорщину (1241) відбувся через карп. перевали і дощенту зруйнував Закарпаття В 13—14 вв., замість системи засік почали будувати замки, здатні витримати тривалу облогу. У зв’язку з цим поглибився процес феодалізації; з королівських домен утворилися маґнатські лятифундії, що частково існували до 20 ст. Одночасно на Закарпаття поширилася комітатська територіяльно-адміністративна організація (див. Жупа).

Укр. елемент становив меншість серед февдальної верстви. Мукачівська домінія була надана за чергою двом зятям угорськ. короля Белі IV (1235—70), кн. Ростиславові Михайловичу чернігівському та кн. Леву Даниловичеві гал. в 1315—20 pp. група маґнатів півн. Угорщини, ворожих до Анжуйської династії, зробила спробу покликати на угорськ. престол. кн. Андрія або Лева Юрійовичів, що по жін. лінії походили від Арпадовичів.

В 1393—1414 pp. паном Мукачівської домінії та наджупаном Березького комітату став князь Федір Коріятович зі зукраїнщеного литовського великокняжего роду. Місц. традиція бачила в Коріятовичеві носія української колонізації Закарпаття.

В першій половині 15 ст. Мукачівською домініею володіли серб. кн. «деспоти» Стефан Лазарович і Юрій Бранкович. Після цього слов. і правос. елемент зник серед аристократії на Закарпаття Автохтонне укр. населення зведено до кріпацької маси, що з неї вибивалася малочисельна дрібна шляхта і пригнічене духовенство. Дещо полегшив долю кріпаків енергійний угорськ. король Матвій Корвин (1458—90), і тому про нього збереглася пам’ять в усній словесності.

[ред.] Замки Закарпаття

Див. окрему статтю Замки Закарпаття

[ред.] З половини 13 і до кінця 15 ст.

Закарпаття охоплюють два колонізаційні рухи: із сходу — т. зв. волоський та із заходу — німецько-словацький. Волохами на Закарпаття були не винятково румуни, а румуно-українці пастуше населення, що з Семигороду осідало на закарпатських гірських долинах і тут, як і на північному боці Карпат, заснувало свої оселі (див. Волоське право). Німецька колонізація, що прийшла після татарського нападу, не зупинилася на Спиші, де існував союз 24 самоуправних німецьких гірничо-торговельних міст («Срібна земля»). На самому Закарпатті постав ряд міст за німецьким правом, між ними Пряшів, Бардіїв, Берегове, Севлюш, Хуст й інші. Паралельно йшла хліборобська колонізація за німецьким правом, в якій брали участь і місцеві русини. Рівночасно припливали на схід і словаки, що дало початок ступневій словакізації західного Закарпаття.

Позбавлені політичного самоуправління і упривілейованих станів закарпатські українці зберегли свою народність насамперед завдяки релігії. Східне християнство ширилося на Закарпаття, мабуть, ще з часів його приналежности до Болгарії. Але відомості про організовані центри церковного життя походять тільки з пізнішої доби. В 14 ст. між закарпатськ. монастирями вирізнялися два: св. Миколая на Чернечій горі б. Мукачева і св. Михаїла в Грушові на Мармарощині. Останній в 1391 р. отримав право ставропігії. З 1491 р. маємо першу документальну відомість про правос. єпископ у Мукачеві. Православіє на Угорщині було тільки в становищі толерованої релігії; становище духовенства і монастирів залежало від доброї волі місц. землевласників.

[ред.] 1500 — 1711 pp.

На поч. 16 ст. закарпатське населення взяло участь у повстанні семигородського шляхтича Юрія Довжі (1514) проти февдалів. Воно також найбільше зазнало репресій після придушення руху «куруців» (протифевдальна і протиавстр. партія). Поневолення селян остаточно оформив кодекс Тріпартітум, складений Стефаном з Вербівця (див. Вербовцій С.). Цей кодекс залишився основою угорськ. станового законодавства до 1848 р.

Після угорської поразки під Могачем (1526) і поділу Угорщини між Оттоманською імперією, Австрією і Семигородом історія Закарпаття визначалася, з одного боку, тур. натиском, а з другого — затяжним суперництвом між Габсбурґами і Семигородом. Рівнинні частини Закарпаття часто терпіли від тур.-тат. наїздів. В боротьбі проти них брало участь переважно населення зах. З., яке тоді перебувало під зверхністю Габсбурґів (Пряшівщина та Ужгородщина). Сх. Закарпаття належало до Семигороду. Через те Закарпаття припала доля бойовища, на якому в 17 ст. билися дві сили: угорська шляхта під проводом Семигороду і австр. абсолютизм із своїми угорськ. прихильниками (повстання С. Бочкая 1604—06, військ-політ. акції Ґ. Бетлена, Юрія І і Юрія II Ракоціїв, Вешеленія, І. Текелія і зокрема велике повстання Франца II Ракоція 1703—11). Особливо активну участь брали закарпатські українці у повстанні Франца II Ракоція, яке в початковій стадії мало характер соц. революції; вони творили прибічну ґвардію князя і заслужили від нього почесне ім’я «найвірнішого народу» (gens fidelissima). В наслідок безперервних воєн, що проходили на З., край зазнав госп. руїни, занепали і нім. міста. Зате тягар панщини зменшився, а в горах вона навіть не була запроваджена. Це й було причиною припливу нових переселенців з гал. боку, де панщизняний утиск був більший.

[ред.] З середини 17 ст.

З пол. 17 ст. на Закарпаття почалася боротьба між правос. і уніятами. Цей конфлікт мав не лише рел., але й політ. підложжя і був пов’язаний з боротьбою між католицизмом і протестантизмом в Угорщині. Правос. Церква Закарпаття перебувала в стані занепаду; духовенство було малоосвічене, закріпачене, як і їх вірні; мукачівські єпископ були залежні від угорськ. кальвінських маґнатів, які намагалися завести реформаційні порядки в правос. парафіях. З другого боку, розпочатий на Угорщині рух проти реформації сприяв також унійним заходам серед православних. Перша невдала спроба заведення унії була зроблена 1612 перемиським єпископ А. Крупецьким на зах. З., яке було домінією маґнатів Друґетів, відомих сподвижників Кат. Церкви і династії. Унії сприяли згодом єп. В. Тарасович та П. Партеній Ростошинський. Вислідом їх заходів була Ужгородська унія 1646, на якій укр. священство зах. (королівської) частини Закарпаття прийняло католицизм у сх. обряді. Під охороною Ракоціїв в Мукачеві діяв одночасно православний єпископ Й. Зейкан. Багато праці для зміцнення унії поклав єп. Й. де-Камеліс, родом грек. Твердинею православія до кін. 18 ст. залишилася Мармарощина, яка до 1720 політично належала до Семигороду. Із смертю останнього православного єпископа Доситея в углянському монастирі унія запроваджена по всьому Закарпатті.

Не зважаючи на політ. відокремленість, духові зв’язки Закарпаття з ін. укр. землями були тісні. Тут вживалися богослужбові книги київського чи львівського друку. В 17—18 ст. на Закарпаття розвивалася місцева релігійна література, що своїм характером була частиною укр. барокової літератури з незначними угорськими та словацькими впливами. Типові жанри цієї літератури — учительні євангелія, леґенди й апокрифи, збірки проповідей, полемічно-апологетичні писання (серед них виділяються твори найцікавішого релігійного полеміста кін. 17 ст. М. Андрелли-Росвигівського, названого також «закарпатськ. Вишенським»), літописні записки (напр., Гукливський літопис, закарпатська хроніка, почата 1660 р. і доведена до 1830 під назвою «Новійшая, яже когда случишася»; подає політ. й церк. події в Угорщині та на Закарпатті, соціально-побутові факти; мова народився Гол. автор М.Григашій, свящ. с. Гукливого. Опублікований Я. Біленьким «Угор.-руські літописні записки», «ЗНТШ», CIV), середньовічні повісті (популярною була Олександрія), вірші та ін. Закарпатське письменство 17—18 ст. користувалося живою нар. мовою. Більшість творів поширювалися в рукописах; перші друковані книги для Закарпаття друкувалися в Тернові на Словаччині. Письменство, як і освіта (монастирські школи), мало наскрізь рел. характер. Тоді ж розвивалося на Закарпаття будівництво дерев’яних церков, з яких залишилося кілька цінних зразків до нашого часу.

[ред.] 1711 —1847

В противагу до 17 ст., який був добою майже безперервних воєнних заколотів, 18 і перша половина 19 ст. були часом спокійного розвитку Закарпаття Панування Марії Терезії і Йосифа II, представників освіченого абсолютизму в Австрії й Угорщині, помітне деякими пільгами для селян та рядом ін. реформ; «урбарна регуляція» (1766) обмежила сваволю щодо панщизняних обов’язків та брала під охорону сел. зем. наділи. Йосиф II актом скасування підданства селян на Угорщині 1785 хотів піти далі, але по його смерті повернено старі порядки; відновлене сел. підданство тривало до 1848 р. Угор. шляхта гостро чинила опір ліберальним заходам Відня. Посилена в кін 18 ст. панщина викликала рух опришків також і на З., що був зах.-укр. відповідником гайдамацьких повстань на Наддніпрянщині.

[ред.] Ужгородська унія

Ужгородська унія не зразу призвела до покращення відносин на церковного відтинку; мукачівські єпископ втратили значення і були зведені до ролі ген. вікаріїв латинських архієпископ Еґеру. Становище покращало, коли за оборону інтересів Гр.-Кат. Церкви на Закарпаття взялася Марія Терезія. 1771 на її домагання папа Климент XIV унезалежнив мукачівську єпархію від Еґеру. Друга пол. 18 ст. заслуговує на назву «золотої доби» в церк. історії Закарпаття В особах єпископів М. Ольшавського, І. Брадача і зокрема А. Бакинського воно мало своїх найкращих церк. і культ. діячів. На той час припадають такі важливі події церковного життя: перенесення осідку єпархії до Ужгороду (1780) і створення там єпархіальної семінарії, виділення нової пряшівської єпархії (1816). Названі єпископ дбали про піднесення матеріального і освітнього стану духовенства та про нар. освіту.

[ред.] В кін. 18 і на початку 19 ст.

В кін. 18 і на початку 19 ст. Закарпаття мало ряд висококваліфікованих інтелектуальних сил, що вийшли із закордонних університетів, але не знайшли пристосування на своїй вужчій батьківщині й переїхали працювати до Галичини і Росії: П. Лодій і І. Земанчик були проф. львівського «Stadium Ruthemim», а М. Балудянський, І. Орлай, Ю. Гуца-Венелин, К. Павлович, М. Білевич й ін. здобули високі службові й академічні становища в Росії й в Україні. Порівняно з попередньою добою змінився характер закарпатської літературної творчості, що набрала ознак шкільної вченості. У письменстві, яке віддалилося від нар. мови, запанувала латина і церковно-слов’янщина. До літ. діячів цього періоду належали: автор граматики А. Коцак, перший історик Закарпаття Й. Базилович, мовознавець І. Фоґарашій Бережанин, віршописець та доморослий філософ В. Довгович й ін. Найвидатнішою постаттю був мовознавець, історик і церковний діяч М. Лучкай-Поп (1789—1843).

[ред.] 1848-1918 рр.

Рев. події 1848-49 pp. зрушили частково і Закарпаття Чимало молодої інтелігенції захопилося гаслами угорської революції; проте шовіністичний характер угорського руху відштовхував слов. народи та штовхав їх на союз із Віднем. Серед русинів, які поставилися вороже до угорськ. революції, були найвидатніші постаті іст. Закарпаття 19 ст. — письм. і невтомний осв. діяч-«пробудитель» о. О. Духнович (1803—65) та енергійний політик і публіцист А. Добрянський (1817—1901). Під впливом Добрянського словацькі учасники Слов. Конгресу в Празі висунули проєкт, щоб у складі Угорщини була створена автономна словацько-укр. обл. У квітні 1849 А. Добрянський відстоював перед Гол. Руською Радою у Львові програму об’єднання Галичини й Закарпаття в окремий автономний «коронний край» у складі Габсбурзької монархії. Згодом він очолив делегацію від закарпатських українців до цісаря Франца Йосифа І, яка пред’явила у Відні постулят про створення в межах Угорщини «Руського воєводства» з нац.-територіяльною і культ. автономією.

Не зважаючи на поразку угорської революції, уряд не виконав прохання про виділення Закарпаття в окрему одиницю, тільки А. Добрянський й ін. закарпатські діячі отримали високі адміністративні пости в закарпатських комітатах. Закарпатська інтелігенція не використала як слід цієї ситуації, а згодом відносини в Угорщині та на Закарпаття не сприяли політературної організації закарпатських українців. У висліді посилення абсолютизму в Австрії та з новим зростанням угорських націоналізму серед закарпатськ. інтелігенції дедалі виразніше виявляється орієнтація на зовнішні чинники; частина її угорщиться, а серед решти поширюється ідеологія москвофільства. Його фанатичним пропагатором був священником І. Раковський, ред. видаваної урядом «Церковної Газети» (1856—58). Розвиткові москвофільства сприяли традиційні серед закарпатськ. духовенства думки про потребу всеслов. письменної мови; але тепер з ц.-слов. мови це переносилося на рос. Глибоку пам’ять залишили також події 1849 p., що виявили перемогу Миколи І над угорськ. революцією. Як видно з прикладу А. Добрянського, москвофільство на Закарпаття спочатку не перечило льояльності до Габсбурґів, але згодом все дужче зверталося в бік Росії. В протилежність до Галичини, ця течія на Закарпаття довгий час не знаходила противаги в народовецькому таборі і панувала майже неподільно. Москвофільство одночасно призвело до розриву між інтелігенцією і селянством та ніяк не могло перешкодити угорським впливам.

Погодження між Австрією й Угорщиною 1867 р. у формі дуалістичної австроугорськ. монархії кинуло національної меншості на поталу угорської олігархії. Скромні здобутки, що їх закарпатські українці досягли в 1850-их pp., були негайно ліквідовані. Гр.-Кат. Церква, як єдина нац. установа закарпатських українців і їх офіц. репрезентація, стала поволі слухняним знаряддям денаціоналізаційної політики Будапешту. На іменування закарпатськ. єп. набув головою впливу угорський уряд, і тому, починаючи від С. Паньковича (1866—74), що лишив по собі славу ренеґата, Закарпаття одержувало тільки єпископ-мадяронів. Завмирали укр. парафіяльні школи, одна по одній зникали газ. («СвЂтъ» 1867—71, «Новый СвЂтъ» 1871—73, «Карпатъ» 1873—86, «Листокъ» 1885—1903), занепадала діяльність осв. товариства «Общество св. Василія В.». Поглиблювалася ізоляція Закарпаття від Галичини. Закарп. літератори другої пол 19 ст. (О. Павлович, А. Кралицький, І. Сильвай, Є. Фенцик, О. Митрак, Ю. Ставровський-Попрадов й ін.) продовжували писати твори дивовижним жаргоном («язичіє»), що був мішаниною рос., ц.-слов. і нар. мов. І змістом ця література була далекою від живих гром., культ. і соц. інтересів народу.

До цього долучилася ще і госп. катастрофа, що спіткала Закарпаття в кін. 19 ст. Не зважаючи на юридичну емансипацію селянства (знесення панщини і підданства 1848 p.), воно далі перебувало у фактичній соц. та екон. залежності від дідичів. В наслідок приросту населення та дріблення наділів, при слабому поступі урбанізації та індустріалізації, швидко давав себе відчути зем. голод. Над селом тяжіли ще й ін. болячки: алькоголізм, лихварство, неврожаї в 1890-их pp., а звідси голодування населення. В 1898—1902 pp. угорський уряд, на прохання єпископ Ю. Фірцака, розпочав т. зв. «Верховинську акцію», себто ряд соц.-госп. заходів для покращення становища селянства. Хронічні злидні були поштовхом для еміграції до ЗДА, яка з 1880-их pp. набрала масового характеру. Еміграція була найбільш інтенсивна в зах. З., де здавна існувала традиція сезонових заробітчанських мандрівок. В зах. комітатах (Шариш, Земплин, Унґ) еміграція забирала увесь природний приріст населення, а в 1905—07 pp. доходила навіть до 200% природного приросту; ніяка ін. слов. територія не дала такого порівняно високого відсотка переселенців до Америки.

[ред.] 1900—14 pp.

Період 1900—14 pp. позначився трьома важливими процесами: посиленням угорського тиску, новою хвилею москвофільської пропаганди і виникненням народовецької (нац.-укр.) течії. Шкільні закони 1902 і 1907 (т. зв. закон Аппоньї) вводили угорську мову до церк. шкіл; у висліді зугорщено все шкільництво. В ділянці церк. політики створено 1912 р. з частини парохій мукачівської і пряшівської єпархій Гайдудорозьку єпархію, де введено угорськ. богослужбову мову. Пряшівський єпископ С. Новак впровадив григоріянський календар, а міністерство освіти 1918 впровадило до укр. публікацій угорську абетку. З 1900-их pp. долею Закарпаття почали більше цікавитися рос. слов’янофільські кола в Петербурзі та москвофіли Галичини. За підтримкою панславістичного діяча графа В. Бобрінського в Петербурзі, почалась агітація за православіє, для чого створювала пригожий ґрунт угорськ. денаціоналізаційна політика. Угор. влада придушила цей рух, а на процесі в Марморському Сиготі (грудень. 1913 — березень 1914) засуджено на кару ув’знення кількадесять селян-неофітів православія на З.

Заг. занепад закарпатськ. населення, з одного боку, і приклад гал. відродження, з другого, спонукали групу молодшої світської і духовної інтелігенції звернутися до народу, працювати разом з ним над його осв. і соц. піднесенням. Це т. зв. народовецька течія, яка згодом, серед змінених умов чехо-словацького режиму, вирішально спричинилася до нац. відродження Закарпаття Першим представником модерного українства, що взяв собі до серця долю «зраненого брата», був М. Драгоманов; в 1875—76 pp. він двічі побував на Закарпаття З 1890-их pp. закарпатськ. темами зацікавилося кілька гал.-укр. вчених: І. Франко (іст. літератури), В. Гнатюк (етнографія), І. Верхратський (діалектологія), С. Томашівський (іст. і статистика). Антропологічні дослідження провадив Ф. Вовк. Під їхнім впливом співпрацювали в публікаціях НТШ місцеві діячі — Ю. Жаткович (історик) та Г. Стрипський (дослідник літератури). На літ.-мовному відтинку розпочав народовецький напрям Л. Чопей, автор «Русько-мадярського словаря» (1883), базованого на живих народився говорах. Видатним освітнім діячем першої половини 20 ст. був о. А. Волошин, автор «Граматики малоруської мови» (угорськ. мовою, 1907), що набула на тривалий час нормативного значення. Він також видавав газ. «Наука» та склав ряд підручників, календарів і осв. книжок для народу. Народовецький рух до першої світової війни, хоч не був чисельним, все таки пустив тривале коріння. Коли восени 1918 р. упала стара Угорщина, народовецький рух поставив перед собою вже й політ. завдання.

І. Лисяк-Рудницький

[ред.] 1918 — 20 pp.

ЗУНР (1918)

Значною мірою під впливом актів політ. самовизначення в Галичині на цей шлях ступили і закарпатськ. українці. По містах і м-ках Закарпаття творилися народні ради, які виявляли політ. прагнення щодо майбутньої долі Закарпаття За приєднання до України висловилися народні з’їзди: в Любовні під проводом о. О. Невицького (8. 11. 1918), в Сваляві (8. 12. 1918, гол. М. Комарницький), в Сиготі (18. 12. 1918) і в Хусті, де 21. 1. 1919 зібрався «Собор всіх Русинів, жиючих на Угорщині» в кількості 400 делеґатів від 400 000 укр. населення. Під керівництвом братів М. і Ю. Бращайків з’їзд виявив свою волю приєднатися до УНР; від Закарпаття було вислано двох делеґатів до УНРади в Станиславові та на Трудовий Конгрес до Києва. Ужгородська народна рада висловила льояльність до Угорщини, а пряшівська (вже в окупованому чеськими військами місті) висловилась за приєднання до Чехо-Словаччини. В 1919 р. територія Закарпаття перебувала під різними владами: східне Закарпаття окупували румуни (за винятком Ясіня з кількома гуцульськими селами, де існувала так звана «Гуцульська республіка»), зах. частину — чехи, а Березький комітат залишився за угорцями. Останні намагалися заспокоїти Закарпаття культ.-адміністративною автономією: в грудні 1918 р. угорськ. уряд видав закон про «Руську Країну», іменував угорськ. губернатора в Мукачеві для Закарпаття і «руського міністра» в Будапешті. Після больш. перевороту в Угорщині створено в Мукачеві «Русько-українське нар. комісарство». Але ці ефемерні інституції не проіснували довго. 8. 5. 1919 зійшлися представники ужгородської, хустської і пряшівської рад і, утворивши Центр. Народну Руську Раду, проголосили об’єднання Закарпаття з Чехо-Словаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатськ. еміграції в ЗДА, представники якої вели переговори з чехо-словацькими діячами, гол. з Т. Масариком, з метою включення Закарпаття до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед закарпатськ. громад в ЗДА дав 2/3 голосів на користь приєднання. У висліді цих актів народного волевиявлення та дипломатичних заходів чехо-словацьких політиків Мирова Конференція в Парижі санкціонувала передачу Закарпаття в Сен-Жерменському договорі (10. 9. 1919), де рівночасно ґарантувався автономний статус З.

[ред.] По 1920 р.

Чес. панування на Закарпаття позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки. З другого боку, проведено низку заходів, які йшли врозріз із прагненням закарпатськ. українців до самоуправного життя. Політ.-культ. розвиток Закарпаття 1920—39 pp. відбувався між чехо-словацьким централізмом і місцевим автономізмом.

Адміністративно-політ. організацію краю визначали статути празького уряду з 1919 і 1920 pp.; вони не здійснювали постанов Сен-Жерменського договору та чехо-словацької конституції про автономію. Закарпаття було виділене в окремий адміністративний край «Підкарп. Русь», поза його межами лишилося бл. 100 000 українців в межах Словаччини; губернатором краю було призначено Г. Жатковича, який після 1921 р. зрікся губернаторства, протестуючи цим проти нездійснення чехами автономії Закарпаття Другим губернатором став А. Бескид (1923— 33), який однак мав лише номінальну владу. Фактична влада перебувала в руках віце-губернатора чеха (А. Розсипал) та очолюваної ним, складеної переважно з чехів, адміністрації. Адміністративна реорганізація 1925 і 1927 р. відбувалася по лінії дальшої централізації; було усунено поділ краю на жупи (комітати), обмежено самоуправу громад, прирівняно в цілому «Підкарп. Русь» до чотирьох ін. провінцій держави. Щойно в 1937 р. за губернатора К. Грабаря (1935—38) здійснено перший етап автономії (створення губ. ради), яку було значно поширено восени 1938 при реорганізації Чехо-Словацької Республіки. Політ. життя виявилося на початку в діяльності двох народився рад — укр. і русофільської орієнтації. Згодом постав на Закарпаття цілий десяток партій, здебільша філій чеських партій. Це, з одного боку, активізувало ширші кола в політ. житті, але одночасно розпорошувало місц. сили в їхній боротьбі за всебічний розвиток краю. Вибори 1924 і 1925 дали перевагу комуністам; тільки 1928 і 1935 було обрано більше неком. послів і сенаторів, все ж таки українці між ними були в меншості. Свідомі укр. діячі виявляли себе більше в культ.-гром., ніж в політ. житті краю. Воно проходило під знаком боротьби між трьома тенденціями: русофільською, автохтонною й українською. Спочатку празький уряд сприяв укр. культ. течії на З., але згодом, гол. з 1930их pp., коли прийшли більше до слова чеськ. нар. соціалісти, штучно підтримувалося русофільство. Однак, укр. рух, спираючись на живий зв’язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з народився низів (учительство, студенти), в противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, здобував помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіти» з сіткою читалень по всьому краю (в 1936 р. — 14 філій і 233 читальні), «Учительської Громади» (в 1935 — 1 650 чл.), нац. театру, хору в Ужгороді, Пласту і, зокрема, укр. шкільництво та вплив укр. преси спричинилися до перемоги укр. нац. руху на Закарпатті. Гол. культ. і громадськими діячами цього періоду з-поміж українців на Закарпаття були о. А. Волошин, брати М. і Ю. Бращайки, Ю. і Ф. Реваї, С. Клочурак, А, Штефан, о. В. Гаджеґа й ін. Немало сприяли нац. відродженню Закарпаття також українці з ін. земель, які перебували на З., як В. Бірчак, І. Панькевич, А. Алиськевич, В. Пачовський, отець С. Решетило й ін.

Русофільські діячі гуртувалися в «Обществе имени А. Духновича» та б. Правос. Церкви, яка була організована рос. емігрантами й підтримувана чеськ. урядом в противагу до Гр.-Кат. Церкви, репрезентованої значною кількістю угрофільського священства. В 1936—37 рр. русофіли намагалися опанувати шкільництво оргцією т. зв. шкільних плебісцитів у справах мови навчання. Це загострило ще більше відносини між двома культ. таборами й активізувало укр. сторону.

За 20 р. чеськ. режиму на Закарпаття немало зроблено в ділянці техн. відбудови та соц. організації краю (нові шляхи, модернізація міст, гром. будови, лікарні, соц. допомогова акція на Верховині). Але чехам не вдалося розв’язати проблеми безземелля й безробіття; проведена зем. реформа охопила лише незначну частину великих посілостей (приділено 35 000 га землі безземельним і малоземельним селянам). Хронічне безробіття закарпатськ. бідного населення збільшилося ще й тим, що ряд місц. пром. підприємств були закриті, не витримуючи конкуренції з чеською промисловістю. Відхід на сезонові праці, еміграція та фінансування урядом публічних робіт лише частково рятували важке становище мешканців Верховини. Госп. криза поч. 1930-их pp. викликала голод на З., а масове безробіття відбилося в роб. заворушеннях; ком. партія знаходила відповідний ґрунт в цій соц.госп. кризі.

Протичеськ. настрої посилювалися фак-. том централістичної політики Праги та наявністю великого числа чехів на Закарпаття (в 1930 р. 30 000), з яких на 70—80% складався урядовий апарат, чеські школи були упривілейовані, хоч в більшості їх відвідували жид. діти. Політ. атмосфера кін. 1930-их pp. була досить зрадикалізована; Угорщина провадила ревіндикаційну політику щодо З., де їй вторували угорськ. меншість та деякі русофільські і автохтонні діячі; укр. нац. напрям, гол. серед молоді, наголошував політ. програму незалежної України, комуністи проголошували совєтофільські гасла на користь СРСР і УРСР; деякі русофільські кола захопилися ідеями рос. фашизму.

В цій ситуації застала Закарпаття політ. криза 1938—39 pp. в Чехо-Словаччині. Під впливом міжнар. подій і внутр. тиску Прага погодилася в перших днях жовтня 1938 на створення автономного уряду на чолі з А. Бродіем, якого згодом усунено за угрофільство; гол. уряду 26. 10. 1938 став А. Волошин. В той час як русофіли в більшості підтримували угорської ревіндикації, українці виступили за будування автономної Карпато-Укр. Держави в федеративному зв’язку з чехами і словаками. Новий політ.-правний статус Закарпаття визначив конституційний закон 22. 11. 1938, за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного карпато-укр. сойму. Після віденського арбітражу 2. 11. 1938, який приділив Угорщині півд. частину Закарпаття з ,м. Ужгород, Мукачів і Берегове, столицю краю перенесено до Хусту. З великим піднесенням розпочалося будівництво різних ділянок національного життя. 12. 2.1939 відбулися вибори до першого сойму Карп. України, які дали значну перемогу Укр. Нац. Об’єднанню (86,1% з усіх, що мали право голосувати).

Однак міжнар. події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карп. України. Угорці і поляки вели пропаганду за спільний угорськ.-поль. кордон коштом Закарпаття та посилали диверсійні групи з метою ширення занепокоєння і неладу. Будапешт і Варшава робили заходи в Берліні з метою одержати згоду Гітлера на окупацію Закарпаття В той час так само збільшилося напруження між чехами й українцями у зв’язку з призначенням Прагою чеськ. мін. до Хусту ген. Л. Прхали. 15.3. 1939, одночасно з окупацією Чехії і Моравії, Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття На оборону стали відділи «Карпатської Січі», які не в силі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угорські війська (бл. 40 000). Ще до окупації З., 15.3.1939, зібрався Сойм Карпатської України, який проголосив незалежність країни, прийняв конституцію і обрав президентом Республіки А. Волошина. Уряд Карпатської України та багато діячів еміґрували за кордон.

[ред.] Угорська окупація

Угорська окупація Закарпаття була зв’язана з терором та репресіями проти укр. діячів. Замість обіцяної автономії, угорці визнали вузьку самоуправу «Підкарп. Краєві», проводячи політику угорщення в культ. житті й адміністрації. Будапешт штучно інспірував творення «русинської» мови і культури, толеруючи діяльність русофілів, проте гостро переслідуючи кожну спробу укр. активности. В цьому плані були допущені і підтримувані урядом деякі установи («Подкарпатське Общество Наук»), деякі видання тощо. Політературної організації були заборонені. Реакція на тяжкий режим поневолення виявилась у масовій втечі закарпатськ. молоді до УРСР в 1940—41 pp. та у діяльності націоналістичного підпілля. Угорці не зуміли здобути ніяких симпатій серед місц населення під час їхнього панування в 1939—44 pp.

Тому прихід сов. військ на Закарпаття восени 1944 розглядався більшістю населення як визволення. Чехо-словацька адміністрація відновилася тільки частково і тимчасово. Закарпаття було швидко совєтизоване, а організований ком. партією з’їзд Народився Комітетів Закарп. України 26. 11. 1944 в Мукачеві висловився за приєднання Закарпаття до УРСР. 29. 6.1945 між Чехо-Словаччиною і СРСР заключено умову про вихід Закарпаття із складу Чехо-Словаччини і приєднання його до України. Крайове управління в 1944—45 було в руках Народився Ради Закарп. України, а з січня 1946 — обл. органів сов. управління. Закарп. область в кордонах 1938 р. переживає подібний соц., госп. і культ. процес, що і решта укр. земель в УРСР. Нова влада провела за перші роки націоналізацію підприємств, в 1949—50 — колективізацію сіль. господарства. Введено сов. шкільну систему, засновано 1946 Ужгородський Держ. Університет. Гр.-Кат. Церква зазнала переслідувань з боку нового режиму (м. ін. вбивство єпископ Т. Ромжі 1947), і в 1949 р. її формально зліквідовано. Закарпаття в повоєнні роки було, подібно як і сусідні гал. обл., тереном дії укр. повстанців (Див. ЕУ І, стор. 491—92, 533—34, 566—69, 590—91).

В. Маркусь

[ред.] Людність

Українці з Румунії у стилізованих традиційних народних костюмах з Центральної України. Фото: Село Mokre поблизу Санок (Польща). 2007

Лемки Пряшева (зліва) і Перемишля (зправа) в традиційних народних костюмах. Фото: Село Мокре поблизу Санок(Польща).2007

Людність Закарпаття розміщена нерівномірно, залежно від природних умов. Найгустіше й суцільно заселені Потиська низовина разом із підгір’ям Вулканічних Карпат (113 осіб на 1 км²) та Мармароська котловина (74). В горах (густота —42) населення скупчене в обох нижчих повздовжніх смугах та зрідка — в поперечних долинах; високі гірські масиви майже незаселені постійно, натомість на їх полонинах сильно розвинене влітку пастуше життя.

[ред.] Урбанізація

23% населення Закарпаття живе в містах (1956); поступ урбанізації слабий (1930 р. — 20%). Закарпаття має 5 міст (Мукачеве — 44 000 меш., Ужгород — 43 000, Берегове — 21000, Хуст — 19 000, Виноградів — 15000) і 12 с. м. т. Характер міст Закарпаття — торг.-адміністративний, за останні часи і пром. Міста розташовані на перехрестях повздовжніх і поперечних шляхів, найбільші з них — на пограниччі гір і низовини.

Людність Закарпаття швидко зростала в 19—20 вв., попри досить велику еміграцію за океан, завдяки високому природному приростові та відносно невеликим втратам під час обох світових воєн, меншим як в будь-якій ін. частині України. В розвиткові населення Закарпаття за останні 80 років можна відрізнити такі фази: а) сер. приріст за 1880—1913 pp. — пересічно 1,4°/» річно (в 1900—10 pp. на 1 000 душ щороку припадало 42 народжень, 26 смертей, 16 природного і 11 дійсного приросту); б) відносно невеликий спад в 1915—19 pp.; в) сильний приріст між двома світовими війнами, завдяки зменшенню смертности й послабленню еміграції, а також припливові чехів (1921— 30 pp. на 1 000 меш. — 42 народжень, 21 смертей, 21 природного і 18 дійсного приросту); г) зменшення під час другої світової війни, яке, однак, майже не заторкнуло українців (натомість із Закарпаття відплинули чехи, переважна частина німців і частина угорців, а нацисти знищили ¾ жидів); ґ) досить високий приріст після війни, завдяки більшому, ніж в ін. обл. України, природному приростові (1956 р. на 1 000 осіб — 24,6 народжень, 8,3 смертей і 16,3 чистого приросту), невеликому відпливу населення назовні і деякому припливу з ін. частин СРСР (гол. адміністративного і військ, апарату), у висліді цих процесів населення Закарпаття зросло з 395 000 в 1880 р. на 527 000 в 1900, 596 000 в 1910, 605 000 в 1921, 752 000 в 1930, 842 000 в 1950 і 929 000 в 1956 р.

Історія Закарпаття (коротко про головне)

Уже в давнину на Закарпатті були поселення людей. Якщо б ми з вами були археологами, то довго могли б говорити про різні пам’ятки, найдавніші з яких нараховують 1 000 000 років.Власне, найдавніші знахідки Закарпаття відносяться до палеоліту (старий камінь), який подiлявся на перiоди: нижнiй палеолiт (2 млн. р. до н. е. – 40 тис. р. до н. е.) і верхнiй палеолiт (40 тис. р. до н. е. – 12 тис. р. до н. е.). Найперші люди на території Закарпаття зупинялися біля таких місць, як Королево (найдавнiша стоянка в Центральнiй i Схiднiй Європi – 1 млн. 100 тис. років), Рокосово, Ужгород, печера Молочний камiнь (Тячiвський район). Первісні люди мали знаряддя працi з каменю, кiсток, дерева – рубила, скребла, гостроконечники, рiзцi, чопери, ножi. На територiї краю у цей час був теплий клiмат у горах, а в низовинi шумiло море, про що свiдчать знахiдки черепашок вимерлих молюскiв. Пiзнiше клiмат став холоднiшим i сухiшим, у горах росли сосна, береза, горiх, граб, бук, смерека) у низовинi – степовi трави. У цей час винайдено спосiб добування вогню, з’явився перший одяг, першi житла у печерах, першi твори мистецтва (наскельнi малюнки). Люди займалися мисливством на мамонтів, гiєн, печерних ведмедiв, збиральництвом (корiння, дикi плоди, трави).

У час мезоліту (середній камінь, 12 тис. р. до н. е. – 5 тис. р. до н. е.) знаходимо древні стоянки біля Кам’яниці, Дiброви. Саме тоді до мисливства, збиральництва додається риболовля. Люди мезолiту жили в землянках, влітку у куренях. Вони вже мали кращі знаряддя праці: тесла, долота, рiзноманiтнi наконечники, лук i стрiли, гарпун. У цей час формуються племена. Людина поступово переходить до осiлого способу життя, приручає тварин, розпочинає торгувати.

У неоліті (новий камінь, 5 тис. р. до н. е. – 3 тис. р. до н. е.) з’явилися нові способи обробітку каменню (шліфування, сверління) знаряддя працi (сокири, гачки, пряслицi), ткацтво, гончарство (розмальована керамiка). Поступово людина виходить з залежностi вiд природи, вона жила в землянках, напiвземлянках, поблизу рiчок. У кутках житла ставили глинянi печi. Люди часто змiнювали мiсце життя через виснаження грунту. В неолiтi людина перейшла вiд присвоювання дарiв природи до їх виробництва. Відбувся подiл на землеробiв та скотарiв. Скотарство сприяло заселенню гiрських районiв, про це свiдчать дуже давні назви урочищ, які згодом стали назвами відповідних поселень: Волове, Воловець, Скотарське, Бичків, Чабанiвка. Разом iз скотарями переселялися їх сiм’ї, будувалися гiрськi хати-колиби, iз збiльшенням сiмей, росло формуються такі культури як Крiш, буковогiрська, лiнiйно-стрiчкової кераміки, Тисаполгар.

Археологiчнi знахiдки мiдно-бронзового вiку (3 тис. р. до н. е. – 1 тис. р. до н. е.) на територiї Закарпаття – це поселення, могильники, кургани, скарби-пам’ятки. Тут знайшли чимало металевих знарядь праці, зброю та прикраси (сокири, браслети, серпи, злитки бронзи, мечі, підвіски, фібули). До речі, бронзова колекція Закарпаття – одна з найбільших в Україні, вона нараховує до 2 тисяч бронзових предметів. І це не дивно, адже у період ХІІ-VІІІ ст. до н.е. Закарпаття було одним з центрів середньоєвропейського бронзоливарного виробництва. Культури мiдно-бронзового вiку: Нiршег-Затiн, Схiдно-Словацька, Отомань, Станово, Вiттенберг.

Серед культур залізного віку (1 тис. до н. е. – наш час) виділяються: культура Гава-Голiгради, куштановицька, латенська (остання представлена, зокрема, великим металургiйним центром на р. Ботар, Виноградiвський район). Кельти принесли на Закарпаття найбiльш розвинуту культуру тодiшньої Центральної Європи. Бiля Мукачева знаходився найбiльший металургiйний центр, другий у Європi, опiдум-городище Галiш-Ловачка, тут робилися монети, тут же знайдено близько тисячі iнструментiв, майстернi (ювелiрнi, кузнi), ножицi для стрижки овець, оковки гiрських човнiв, коси, зернотерки, мечi, млинки, наковальнi, щити, фiбули, срiбнi монети.

Потім відбувся прихiд гето-дакiйських племен (фракiйцiв). Даки розгромили кельтiв, якi вiдiйшли до Нiмеччини. Даки будували поселення на високих берегах рiчок: Стремтура (Iршава), Шелестово, Арданово, Читаття (Солотвино). Укріплення iснували на випадок вiйни i для охорони торгових шляхiв (закарпатська сiль мала велику цiннiсть), в самих городищах жили тiльки охоронцi. Пізніше утворилася мiцна патрiархально-рабовласницька держава гето-дакiв. Найбiльший її розквiт був у 40-i роки до н. е. в перiод правлiння царя Буребiсти, а пiзнiше – за Децебала. Але легiони римського iмператора Марка Ульпiя Траяна (98-117 р.) розгромили дакiв, зруйнували на Закарпаттi городище в Малiй Копанi. І у 107 р. утворюється провiнцiя Риму, Верхня Дакiя, “Dacia Superior” (пiвнiчний кордон по р. Самош). Закарпаття входило у безпосередню контактну зону з Римською iмперiєю. Археологи знайшли римські монети-динарiї та залишки римської солекопальнi в Солотвинi, скарби у Нанково (1 тисяча срiбних римських монет), Брестові (25 золотих монет), Руському Полі, Гайдоші. У цей час дiяв Затисянський металургiйний центр (Дяково, Вовчанське), а біля річки Мiц виник найбiльший в Центральнiй Європi гончарний виробничий район.

У IV ст. до Панонії прийшли гуни. На середину V ст. у межирiччi Дунаю i Тиси утворюється полiтичний центр гунiв на чолi з легендарним вождем Атiлою. Під час великого переселення народів у Потиссi з’явилися племена гепiдiв, вандалiв, бургундiв, остготiв, лангобардiв, слов’ян. Пiд владою аварського каганату наш край опинився під кiнець VII ст. Щодо появи на Закарпатті слов’янського населення, то можна виділити такі етапи розселення слов’ян у Верхньому Потиссi:

1. Перша половина I тис. н. е. – поява перших слов’янських груп (пшеворська, пряшiвська культури).

2. V-VII ст. – масове заселення Закарпаття носiями празької культури. Тоді ще не було подiлу на схiдних, захiдних, пiвденних слов’ян, тобто iснував загальнослов’янський свiт.

3. VIII-IX ст. – формування на схiднословянських землях давньоруської культури, поширення назви “Русь” на територію хорватського населення Верхнього Потисся.

Частина хорватів потім переселилася на Балканський півострів, а частина залишилася у Карпатах, створивши об’єднання Велика Хорватiя. Очевидно, у IX столітті тут з’являється новоутворене слов’янське князівство, очолюване легендарним князем Лаборцем. На заході князівство Лаборця межувало з Великоморавським князівством, а на півдні – з Болгарським царством. Саме тоді і відбулося поширення християнства на Закарпаттi. Вже у 80-90 рр. IX ст. вигнанi з Великої Моравiї учнi Кирила i Мефодiя приходять на Закарпаття, де засновують монастирi в ідеальній неприступній гірській місцевості. У цей час Закарпаття потрапляє у сферу впливу Київської Русі.

Новим етапом нашої історії став перехiд угрiв, очолених вождем Алмошем, у 896 році через Верецький перевал (по долинi рiчки Латорицi) до Закарпаття та Панонiї. Саме про цей епізод, але у 898 році, згадує у своєму літописі відомий Нестор-лiтописець: “воевати на живущие волохи и словiни”. А ось за хронiкою Анонiма, у 903 р. стався похiд угорцiв, під час переселення, на чолі з вождем Арпадом на Закарпаття і захоплення фортець Унг, Вари. У цей період наш край називався “res nullis” – нiчия територiя, або “terra indagines” – буферна зона.

Спершу тут зберігалася влада місцевої слов’янської знаті. А починаючи з ХІ і завершуючи ХIII ст., Закарпаття поступово увійшло до новоутвореної європейської держави, королівства Велика Угорщина. У документах наш край згадувався, як “Marchia Ruthenorum”. В ХІІ ст. король Гейза II, запросив сюди з Рейнської областi саксонцiв, які вирощували виноград i добували в горах золото, а дружина короля Ендре I, Анастасiя (дочка київського князя Ярослава Мудрого), на думку деяких учених, сприяла заснуванню монастиря на Чернечiй горi, де жили ченцi з Києво-Печерського монастиря. Поступово на цих територіях утворюються нові територіальні структури угорського королівства: у 1214 р. оформився Ужанський комiтат, у 1262 р. – Угочанський комiтат, у 1263 р. – Березький комiтат, а у 1303 р. утворився Марамороський.

Трагічною сторінкою історії став березень 1241 р., коли армiя жорстоких завойовників прорвала оборону у Карпатах, і монголо-татари хана Бату перейшли через Верецький перевал. Вони захопили і зруйнували Мукачево, Ужгород, Тячiв, Солотвино, багато сіл. А потім у 1242 р. стався раптовий вiдхiд татаро-монголiв з Угорщини. У 1254 р. угорський король Бейла IV запросив нiмецьких та iталiйських виноградарiв i виноробiв (вiнцелерів) на спустошенi монголами землi Закарпаття. Деякий час частина Закарпаття входила до складу Галицько-Волинської держави. Та вже у 1308 р. до влади приходить нова династiя в Угорщинi, Анжуйська. Але жупан Унга (П. Пете), жупан Берега (Б. Копас), жупан Угочi (I. Мойш) пiдняли повстання проти окатоличення слов’янського населення, проти нового короля Карла Анжу, який хотiв централiзувати державу. Ще раніше жупани вели з князем галицьким Левом Даниловичом переговори про обрання королем Угорщини його сина Юрiя, онука Бейли IV. Та все-таки у 1317 р. сталася поразка опозиційної феодальної фронди. Переміг молодий король Карл Роберт, якому сильно допомогли в цьому графи Другетті з Iталiї.

Історія потекла по новому руслу. Вже наприкiнці XV ст. у комiтаті Унг нараховувалося 205 поселень, у комiтаті Берег -122, у комiтаті Угоча – 76, у комiтаті Марамарош – 128. Загальна чисельність населення нашого краю була близько 100-115 тисяч чоловiк. Цікаво те, що у селах Липча, Iза, Довге, Драгово, Бедевля, Вишково, Вiльхiвцi, Кричево, Чумалево, Угля, Колодне, Вонiгово проживали вільні селяни-немешi. А ось мiське право мали Ужгород, Мукачево, Берегово, Хуст, Севлюш, Вари, Бiлки, Вишково, Тячево, Вилок, Косино, Чинадiєво і т.д. Всього на Закарпатті тоді було близько 20 мiст. Серед майстрів були найбільш поширенні такі професії, як: каменярi, кравцi, шевцi, пекарi, столяри, цирюльники, гончарi, золотарi, колiчники, ковалi, кушнiри. Якраз у XVI ст. на території Закарпаття почали поширюватися протестантські релігійні рухи у вигляді лютеранства, кальвінізма i цвiнглiанства. До того ж у гірській місцевості, розпочалася з дозволу угорських королів галицька колонiзацiя: українці-лемки заселяли комітати Унг, Берег, українці-бойки – Берег, Унг, а українці-гуцули – Марамарош.

У 1376 р. королева Угорщини та Польщi, Ержибет, надала Мукачеву статус привiлейованого міста, а також дала дозвiл користуватися власною печаткою. І ось у 1394 році на Закарпаття з Литовсько-Руської держави прибув відомий подільський князь Федір Корятович, який зробив багато корисного для культурного збагачення нашого народу. Він заснував монастир на Чернечій горі, а вже у 1440 р. було засновано окреме Мукачiвське єпископство. У 1514 р. відбулося велике селянське повстання куруцiв-хрестоносцiв в Угорщинi пiд проводом Дьордя Дожi (у повстанні брало участь близько 100 тисяч чоловiк). Повстанці неодноразово нападали на Ужгород, Мукачево, Хуст, Королево. Та все змінилося у 1526 р., коли сталася битва при річці Могач, де угорцi зазнали поразку вiд туркiв і втратили свого короля Лайоша II, останнього з династiї Анжу. Угорське королівство було розділене на три частини:
1.Трансильванське князівство – васал турецької iмперiї.
2.Центральна Угорщина – під владою турецької імперії.
3.Західна і Північна Угорщина – під владою австрійських Габсбургів.

У 1526 р. Янош Заполяї, стає князем Трансильванiї-Семигородщини до складу якої увiйшли наші комітати Берег, Угоча, Марамарош. Австрiя контролювала закарпатський комітат Унг. У цей час і розпочалися війни між католицькою Австрією та протестантською Трансильванією.

Але незважаючи на те, що Трансильванське князівство, до складу якого входила більша частина Закарпаття, офіційно підпорядковувалося Османській імперії, угорські князі аж ніяк не бажали коритися азіатському впливу. І ось вже у 1566 р. повторився похiд туркiв на Закарпаття i Словаччину. Було пограбовано Берегово, Севлюш, Вари, Мочола, Кiдьош, Астень, Дiдово, Буча, Бiгань, Береги, Косино, Квасово, Гута, Бене.

Закарпаття XVI-XVII ст. – це в першу чергу край, де сталося зародження масового опришкiвства. Особливо були відомі своєю дiяльнiстю загони опришкiв у селах Люта, Загорб, Поляна, Дубриничi, Ростока, Волосянка, серед отаманів опришкiв: Л. Варга, I. Сивохоп, О. Руснак, П. Орос, С. Форгач, Шотвош, Пинтя. Саме у нашому краї відбувся перший страйк в Угорщинi: у 1551 р. страйкуючi солекопи Солотвина покинули шахти i стали табором бiля Нодь Баньї, вони вимагали полiпшення свого становища та скасування смертної кари.

Пізнє середньовіччя ознаменувалося такими подіями в суспільному і господарському житті краю:
а) початок промислового вирощування грецьких горiхiв, яблук та шовковицi. Поширення промислових посадок кукурудзи та конюшини;
б) масове створення мануфактур, особливо у Березькiй жупi, тут було близько 100 підприємств. У Береговi проживало 11 кравцiв, 19 чоботарiв, 5 бондарiв, 4 гончарi, 5 ковалiв, 5 кушнiрiв – усього 8 цехiв. Ужанська жупа мала: залiзоробнi мануфактури (Ремети, Анталовцi, Лумшори), 20 лiсопилень, мануфактури по виробництву поташу i селiтри. Жупа Марамарош славилася обробкою дерева i залiза (Вишково, Крива, Буштино, Бичкiв), домнами i ливарництвом (Косiвська Поляна, Бутфалва), лiсопильнями (Ясiня, Бичкiв, Усть-Чорна), виробництвом взуття (Хуст). В жупі Угоча знаходився найбiльший бондарний цех;
в) використання мiнеральних вод. У спецiальних заглибинах у скелях нагрiвали розпеченим камiнням мiнеральну воду, в якій лікувалися. Це були прообрази перших санаторіїв-курортів.
г) у краї вже налічувалося 700 сiл, де дiяло близько 40 шкiл. А мiста поділялися на: приватновласницькi – Мукачево, Берегово, Береги, Косино, Вари, Севлюш, Свалява, Нижнi Ворота; казеннi – Ужгород, Перечин, В. Березний; короннi – Вишково, Тячево, Хуст.

Та історія не може йти по одній прямій і ось вже у 1604-1606 рр. розпочалося антигабсбурзьке повстання пiд проводом Iштвана Бочкаї, яке заторкнуло і три закарпатські комітати. Воно пізніше знайшло своє продовження у 1678-1685 рр., коли відбулося угорське національне повстання пiд проводом князя Iмре Текелi проти Габсбургiв, де основною базою повстанців було знов Закарпаття.

До речі, приємним фактом є те, що у 1634 р. уряд Австрійської імперії видiлив для закарпатцiв кiлька мiсць у Трнавському унiверситетi. Але чи не найголовнішою подією ХVІІ ст. у нашому краї було 24 квiтня 1646 р., коли проголошено Ужгородську унiю. В Ужгородському замку 63 православнi священики визнали об’єднання з католицизмом. Таким чином сталося утворення нової, греко-католицької церкви на Закарпаттi. Вже у 1689 р. вийшов едикт папи Олександра VIII про приєднання католицьких общин iсторичного Закарпаття до Ватикану. А у 1696 р. у селі Марiє-Повча (сьогоднішнє мiсце паломництва греко-католикiв) вперше заплакала iкона Дiви Марiї, зараз ця ікона знаходиться у Вiднi (Австрiя).

Але у 1690 р. перестало iснувати Трансильванське князiвство. Тепер вже усе Закарпаття увійшло до складу Австрiйської iмперiї. Та вже у 1703 р. почалася визвольна вiйна угорцiв проти Австрiї пiд проводом князя Ференца II Ракоцi. Спочатку його пiдтримали тільки 6 тисяч чоловiк, з яких лише 800 були озброєними. 7 червня 1703 р. відбулася перша пам’ятна битва куруцiв бiля села Довге, потім 15 лютого 1704 р. повстанці захопили замок у Мукачеві. І хоча в 1708 р. у Березькому комiтатi було прийнято закон про скасування кріпацтва, а також зроблено багато інших позитивних зрушень, повстання куруців потерпіло поразку від військ австрійців-лабанців.

У 1728 р. Мукачiвсько-Чинадiївська домiнiя перейшла до рук графiв Шенборнiв (всього перейшло 152 села, 4 мiста, 15 присiлкiв, 14.000 людей). Саме з цією феодальною родиною повязана нова хвиля нiмецької колонiзацiї. Приїхало понад 200 ремiсникiв та спецiалiстiв з виноградарства, вони заселили села Коропець, Березинку, Кучаву, Шенборн, Грабово, Пузняківці.

Для початку XIX століття характерний економічний підйом. На Закарпатті почав розвиватися капіталістичний уклад, хоча і в рамках феодалізму, з’явилися перші фабрики. 27 березня 1848 р. в Ужгородi, у час угорської буржуазної революції та повалення монархії, проголошено Закон Угорщини “Про скасування крiпосного права та феодальних повинностей селян”. Для придушення революції Габсбурзький абсолютизм покликав на допомогу армію царської Росії. Будучи не в силах протистояти їм, революційна армія потерпіла поразку. Монархія була знову відновлена.

У 1849 році Ужгород став центром Руського округу – нового територіального утворення в Австрійській імперії, але вже в 1850 році його було ліквідовано. У 1869 році в Ужгороді діяв перший на Закарпатті лісопильний завод, у 1872 році почала працювати перша залізниця: Ужгород-Чоп. У 1897 році з’явився перший телеграфний зв’язок Ужгород-Будапешт, а в 1902 році здано в експлуатацію першу в краї – Ужгородську електростанцію. У 1861 р. випущено першу газету на Закарпаттi “Карпатський вiсник”(угорською мовою). У 1865 р. закладено першу вугiльну шахту в селі Iльниця. У 1874 р. винахiдник А. Єнковський iз села Стеблiвки винайшов машину для механiзованого збирання пшеницi. У 1896 р. на Закарпаттi було 123 поштовi вiддiли i жодного телефону. У 1907 р. збудовано перший театр в Ужгородi.

Разом з тим протягом 1870-1913 рр. iз закарпатських комітатів Австро-Угорщини до США офiцiйно виїхало 180.000 чол., а нелегально – 400.000 чоловiк. Iншими країнами виїзду були Уругвай, Канада, Аргентина, Австралiя.

Перша світова війна сповільнила темп розвитку нашого краю. У вересні 1914 р. стався прорив росiйських вiйськ поблизу Ясiня, Рахова, Ужка, те ж повторилося наприкінці жовтня 1914 р. у напрямі на Ужок i Яблунецький перевал. Було захоплено 15 сiл – Волосянка, Ужок, Стужиця, Ставне, Люта, Воловець, Ялове, Гукливе, Скотарське, Студене і т.д. Після розпаду Австро-Угорщини восени 1918 р. багато закарпатців виявило бажання приєднатися до України, про це чітко було заявлено на з’їзді у Хусті 21 січня 1919 р.

Але 10 вересня 1919 року Закарпаття офіційно увійшло до складу Чехословацької республіки, а першим губернатором Закарпаття був призначений Георгій Жаткович. Місто Ужгород стало адміністративним центром краю. Саме в часи Чехословацької республіки Закарпаття отримало сучасну архітектурну і культу

Край Вся людність в тис. Українці Жиди Угорці Чехи і словаки Інші
в тис. у % в тис. у % в тис. у % в тис. у % в тис. у %
а) укр. етнографіч територія
Підкарпатська Русь 616 438 71.1 85 40 6.5 29 4.7 241 3.9
Пряшівщина² 118 87 73.8 11 9.3 1 0.8 16 13.6 3 2.5
Мармарощина (в Румунії) 26 17 65.4 6 23.1 1 3.8