Недоїдання  і голод були звичайним і масовим явищем в житті селян Воловеччини від часів феодалів Грінберга і Піреньї ,графа Шенборна,часів кріпосництва,чехословацького режиму та в роки окупації мад”ярських фашистів. В гірському краї споконвіку завжди жилося надзвичайно сутужно,але найважчим періодом в історії горян була окупація краю фашистською Угорщинею. Тогочасні газети  писали,що…”в Жденієві біля примітивного млина селянин розповідав журналістові, що в Омську, де він був у полоні, годував свиней. Якби свиням давали їсти,те що споживають його діти, то вони від такого корму здохли б. Тільки два або три місяці на рік має він можливість давати дітям хліба з вівсяного борошна, та й не хліб, а ощипки. Харч його родини- ріпа,капуста і картопля. Біля млина край лісу є сім халуп, в яких живе десь сорок людей-злидарів. Млинар твердить,що сім”ї хліба ніколи не їли, бо на гірському грунті родить тільки картопля. Солі ці сім”ї немають, бо відсутні гроші, щоб її купити”

“...Присілок Збини має десять халуп, в яких існують 115 чоловік.В жителя Василя Щербея 12 душ, 10 дітей від двох до 19 років.Хижка в якій він мешкає, має 6х6 кв.метрів.Хліба взагалі не бачать.Їдять саму картоплю, юшку з капусти, кваки /білі гарбузи/ й буряків. 12 літня дівчинка  лежить на лавці в гарячці.Вона ходить в школу в Жденієво боса, в сорочці в зимову негоду.Лікувати нема за що, бо гроші в сім”ї- то величезна рідкість.
Старовинний  будинок
Депутат празького парламенту Йозеф Штетка в січні 1932 року, виступаючи  в парламенті розповідав про жахливе життя жителів гірських сіл; “Жахливо побувати в хатинах селян. Це “людське житло” зліплено з болото, в котре ведуть двері заввишки ледь більше одного метра, має два віконця по 20 сантиметрів і живуть в ньому щонайменше 12 людських істот.При моїх відвідинах однієї з таких будок, побачив- перед входом в це житло стояла на снігу боса дівчина  оголеною  до пояса. На лютому морозі- боса і гола. На печі сиділо 5 малих і зовсім голих замурзаних дітей. Їхня їжа-поливка з гнилої ріпи, засипана вівсяним борошном. Мати лежала на дошці, ледве рухалася, а батько, якби його поклали в труну, то ніхто б не відрізнив його від покійника. Така обстановка в кожній будці”. Цей депутат об”їздив майже всі воловецькі села- голод і і злидні панували повсюдно. У Воловці і околицях масово хворіло населення на черевний тиф. Становище ускладнювалось тим, що знесилені голодом люди були позбавлені будь-якої допомоги.

Гукливський літопис, що носить назву”Новєйшая, яжє когда случишася” починається 1666 роком. До 1783 року писаний одним почерком з пропуском деяких років, мабуть переписаний з якогось оригіналу, адже один літописець не міг його писати 123 роки. З 1783 року по аж до 1820 року писав його місцевий парох Михайло Григашій, слідуючих 10 років літопис вів хтось невідомий, бо Григашій помер 1823 року. В цьому літописі переважно розповідається про погоду, врожаї,місцеві важливі події, але в ньому є і цікаві історичні відомості. Згідно запису 1660 року зима була тверда, сніг випав такий великий, що люди дорогу в ліс протоптати не могли. Як він на Пилипово Пущення, то стояв аж до Благовіщання. Люди через нестачу соломи;”хижі і стодоли геть подерли марзі /худобі/. А 1872 року літо було сухим, вівса і трави вигоріли. В зимі”ради недостатку зимівлі хижі і стайні подерли.” Далі літопис твердить, що 1786 року селяни не мали чим сіяти. “Люді  пухлі і у Марамороші  із голоду умираючі, іздохліну єлі”

Населення воловецьких гір переважно складалося з русинів /українців?/ з одинаковими прізвиськами,через, що масово вживалися клички і ніхто за це не ображався.

Побут.

Селянські землі простягалися у вузьких долинах, зажатих графськими лісами. Пасла не було, тому для випасу худоби  орендували у графа полонини. Заробітків не було.Єдине, що рятувало селян- це сяке таке твариництво. Годували бичків,волів,ялівок,щоб восени продати і купити зерна та виплатити податки. Навіть на сіль не завжди вистачало грошей, споживали не очищену- червону,яку лизала худоба. В хатах була земляна долівка. Вікна були малесенькі . Спали на печі. В негоду і холоди в хату заносили телят та овець. В сінях сиділи кури, які грілися на дерев”яних поперечинах/грядках/ від диму, що виходив з печі у сіни. Коминів не було, бо за них треба було платити “димовий” податок. Головне місце в хижі займав пєц /піч/,який стояв в кутку при вході, біля дверей. Спереду печі-припічок, за пєцом- запічок, де взимку спали діти. Дим з печі виходив через кіш в сіни, звідки на під /горище/ і через дирки в даху вивітрювався геть. В хижі стояв довгий стіл, на якому тримали хліб, муку і сіль, під стіною дерев”яне ліжко з соломою, а влітку  покрите папороттю та домотканим покрівцем і набитою сіном подушкою, а з другого боку біля дверей стояла полиця для посуду, а на стіні ложечник для ложок.В кутку стояла кочерга та мітла з ялинових гілок. Вздовж іншої стіни- лавиця, яку приставляли до столу, коли їли. Яка б хижа не бідна та все ж на стіні навпроти дверей висіло щонайменше десять ікон. Під ними для прикраси стіни висіли миски. Одяг висів на грядці, або в кого були, в скрині чи коморі.

Страва.

Закарпаття, як малий Вавилон, тому і страв у цьому регіоні сотні
Закарпаття, як малий Вавилон, тому і страв у цьому регіоні сотні

Основною стравою горян була картопля, як і варена та і печена капуста, буряки, квак, горох і кінський біб. Овес і жито мололи в млині, бідаки найчастіше в домашніх жорнах. З муки пекли в печі хліб, а з вівса ощипки. Найсмачнішою для бідняків стравою була капуста з квасолею, яку готували на кілька днів, їли переважно з печеною картоплею. Щоденно снідали картоплю з мучанкою /приправа з молоком і кукурудзяною мукою, в обід- капуста з квасолею; варена картопля ввечері і чир з кукурудзяної муки з молоком.Варену картоплю, що залишилася, ставили у піч, там вона припікалася і робилася ще смачнішою, її потім їли з кислим молоком. У неділю або свята варили картопляні галушки, які проправляли молоком або сметаною. Подеколи варили картопляні пироги /вареники/ з сиром.Величезною підмогою в селян були гриби і ягоди. З них варили і сушили на зиму. Делікатесом у злидарів була бурачанка. Це листя буряків посічене на дрібно, заправлена молоком і кукурудзяною мукою.Однак сметани, молока і яєць було обмаль, бо їх продавали панам і лихварям, а взамін купували нафту, сіль і сірники. М”ясо їли тільки на Різдво і Великдень, бо змушені були продавати свиней щоб заплатити податки. Саморобні делікатеси- мясо,шовдор, ковбасу бачили тільки на великі свята. Постили понеділок, середу і п”ятницю. Під час такого посту не вживали навіть молока.

Біднота. Мертве село

Ієромонах Феодосій /в миру Хома Іванович Росоха/ писав: “Такої, як у Канорі та Волівці бідності я не зустрічав. В селі навіть солі чи нафти не можна було купити, люди страшено голодували.Навіть дров, хоча вони гнили у державних лісах, селяни не можуть купити. Боже! За що ти цих людей караєш?  Яку провину зробили тобі ці люди?”

Величезним лихом для селян була заборгованість у лихварів за товари взяті у борг. з надією, що відгодований за літо молодняк восени продадуть і розрахуються за борг. Але часто худоба гинула,грошей не було і лихвар дораховував проценти.На протязі 2-3 років борг зростав у 3-4 рази, тоді, щоб не сісти в тюрму- приходилось продавати землю і йти батрачити.

Не дивлячись, на такі злидні, екзекутори снували по селах, за несплату податків забирали в селянина останню вівцю.Примітивні знаряддя праці,відсутність добрив і хоч якогось сортового насіння, тяжкі гірські кліматичні умови не сприяли урожайності. За таких умов, коли з гектара збирали 400 кг. картоплі, то  вважалося надзвичайно добрим урожаєм.

Світова економічна криза 1929-1933 рр., реферат для мережевих  журналістівОсобливо погіршився стан бідняків в період світової кризи. Депутат чехословацького парламенту Л. Ландова-Штихова виступаючи в парламент, розповідала; “…кожної весни до самих жнив росте біда на Прикарпатті, а на Верховині вона перетворилася в голод. …Хижі з ранку до вечора в диму,малесенькі віконця ледь блищать, вогонь тільки в печі горить, через те, що нема чим світити. Заходимо в хижу. На печі смдить старезна бабуся… http://www.vox.com.ua/data/main/data/upimages/coolchevy/golodomor.jpg Біля з неї десяток дітей. Всі якісь  вони товсті і дуже бліді.Придивилась- опухли і сплять. Це признак хронічного голоду. В другій хижі газдиня хвалиться, що дякуючи Богу має свій хліб.Ви б бачили … який це хліб?Чорний,як зола,твердий, як камінь,гіркий і терпкий, як і вся та біда, що навколо них. Як це можна їсти?. Нам відповідають-“Ох, хоть би такого наїстися вдосталь” М”ясо їсте? – “Давно їли,перед війною на великі свята, весіллях та хрестинах. А зараз ні. Діти навіть не знають,що то таке зветься м”ясом”

Непокора. 

1308 | 10 |  ЖОВТЕНЬ | 24 жовтня 1308 року. Початок повстання в Бельгії проти  австрійського панування (подавлено наприкінці  року).

         Таке тяжке існування спонукало селян влаштовувати демонстрації з вимогами до уряду.Так в березні 1933 року біля нотаріату у Воловці колона демонстрантів висунула вимоги про надання роботи, списання податкових боргів, передачі пасла, надання допомоги безробітним.Жандарми жорстоко розправились з непокірними.Влада організувала провокаційне судилище- 78 мешканців Воловця і навколишніх сил були звинувачені в нападі на жандармів і представників влади.Боротьба проти експлуататорів продовжувалась.В 1933-34 роках тільки в одному Воловці відбулося декілька походів і демонстрацій.

Відомий Закарпатський історик Теодор Легоцький в книзі “Монографія Березької жупи” між іншими відомостями скупо повідомляє про села Воловецького району. Хоч ці відомості дуже скупі, але по них можна судити, як і коли було засноване село і скільки в ньому було дворів, кількість селян і худоби. Так по Легоцькому у 1891 році Жденієво нараховувало 37 будинків в яких проживало 271 чоловік.Селяни мали 266 великої рогатої худоби,53 вівці,73 свині і 12 вуликів бджіл. Жденієво у писемних джерелах згадується у 17-му столітті. За народними переказами першими мешканцями були кріпаки-втікачі з галичини. Вони спочатку оселилися в Котельниці, а згодом почали заселяти долину річки Жденієвки. Згідно цієї ж монографії першими жителями Воловця були полонені,біженці з ясирю монголо-татарської орди, яка пероходила Верецький перевал 1600 році і несли з собою неволю, руїни і смерть.В основному це були втікачі за походженням з Волині та Галичини.Вони спочатку оселилися на берегах потічка /що навпроти училища/.

У 12-му столітті Нижні Верецькі /Нижні Ворота/ входили до складу Галицько-Волинського князівства, а з 13-го століття- до угорського королівства.У 1732 році Н.Верецьким граф Шенборн надав статус містечка, за яким воно дістало право влаштовувати ярмарки,що проводились понад 200літ.Файл:Herb Viyska Zaporozkogo (Alex K).svg

Більшість сіл Воловеччини засновано волинянами та вихідцями з Галичини.Згідно “Гукливського літопису”- додатку до стародавньої сільської метрики, записи в якому робилися з 1610 до 1830 років село оселили 1586 року галицькі сотники Іван Бобко та Петро Пецькович.В цей же час засновано іСкотарське.

Не минали Воловеччину лихоліття ворожих навал та воєн. Минуть роки і наші потомки радітимуть з того,що їм випала доля жити в інший,більш вдалий період, в якому вже не буде отих злиднів , бідноти та жебрацтва. Будуть гордитися тим,що їхня Воловеччина відома далеко за межами свого краю, не тільки “Гукливським літописом” і “Скотарським євангелієм”, а й високим сучасним рівнем життя.

АлМаС.